Він каже, що сьогодні ми їдемо додому.
Він надто втомився, щоб усміхнутися по-справжньому, його лице тепер як маска. Бідний мій Стен…
Три дні я не відкривав цю книжку. Не було сили. Але я мушу думати. Я мушу діяти, інакше загину. Я залишився сам. Стен та інші повернулися на острови без мене.
Якась глибинна частина мене підозрювала правду. Прихована інтуїція нашіптувала: «Вона не дозволить тобі поїхати звідси». Я ігнорував цю пересторогу. Зосередився на майбутній подорожі, на наших планах стосовно того, яким чином приховати мою хворобу, поки плистимемо до Тіома. Я повинен був сісти на корабель загорнутим у плащ — знаю-бо, що на моєму обличчі надто помітно страждання, та й, здається, постарів років на десять за стільки ж днів. Стен мав швидко завести мене в трюм. Ми не розповіли про мій стан іншим слугам з побоювань, що історія про переслідування мене привидом дійде до капітана.
Якось Стен запитав мене, що думають олондрійці про привидів і як дають собі раду в подібних випадках, і я зрозумів, що не знаю. Насправді, наскільки мені відомо, в олондрійській мові немає слова на означення «привида». Є тільки слово неа, яке означає «ангел».
І тому ми вирішили не ризикувати. Небагато знайдеться капітанів-носіїв кідеті, які охоче дозволили б присутність привида на облавку, і я припустив, що капітан-олондрієць відчуватиме те ж саме.
Тепер я цього не певен. Та, зрештою, нагода переконатися в цьому на собі мені так і не випала.
Все почалося на вулиці Годинників. Спочатку щось стиснуло мені лоба. Потім з’явилася нудота; на це я стиснув зуби і молився. Потім біль голови, а за ним — безумство. Перш ніж ми дісталися гавані та корабля, біль розколов мій розум, як пара срібних щипців.
— Ні, — сказала вона. Єдине слово, удар чистого і болісного, що межує з тортурами, світла.
Час, що тривав після цього моменту, залишився у моїй свідомості невиразним і мерехтливим, як буря. Я знаю, що бився, аби вийти з екіпажа. Я бився зі Стеном, з моїм добрим, любим Стеном. Я казав:
— Випусти мене. Вона мене вб'є.
Ці слова я добре пам'ятаю.
Коли я вийшов з екіпажа, вона зблякла і я знову зміг бачити. Все відбувалося на багатолюдній вулиці, ще й докери збіглися повитріщатися. Коні били копитами і косували очима. Стен взяв мене за плечі.
Навіть зараз я все ще не можу повірити, що він поїхав.
Мені доведеться в це повірити. Він поїхав, і це я, його Екаві, відіслав його. Я знаю, що вчинив правильно. Мине кілька тижнів, вітри зміняться і олондрійські кораблі припинять плавати на південь. Що станеться з фільварком, з мамою і з Джомом, якщо не буде Стена? Якби він залишився надовше, то пропустив би два повних вегетаційних сезони. Він це знав, але все одно намагався залишитися. Він сказав: — Наступного тижня домовимося на інший корабель. Я відповів йому, що це марна справа. Я сказав: — Привид не дасть мені відплисти.
Привид не дасть мені відплисти. Я повернувся до готелю Урлома сам-один. Пройшов через кімнату білих троянд і далі коридором. Коли увійшов до трапезної, Єдов покинув читати газету і подивися на мене. Перед ним лежала цигарка, парувала склянка чаю.
Я сказав йому, що занадто хворий, аби подорожувати. Він завів мене сюди, до цієї кімнати на даху готелю.
Сказав, що вже здав мою колишню кімнату. Кажучи це, на мене не дивився. Відчинив ключем двері на тісні сходи і завів мене до цієї комірчини, так званої «студентської квартири». Вона одна така тут, на даху. Деякий час він нею не користувався. — Ви ж знаєте тих студентів, — сказав він. — Потрощені меблі, блудниці в будь-який час доби. Я відповів: так, я бачив, я розумію. Раптом мені дуже захотілося, щоб він пішов. Не знаю, наскільки він обізнаний про те, що сталося. Наляканий.