Коли він повертався, ми встеляли патіо найсвятковішими квітами острова — суцвіттями тедіет, що потріскували під стопами, наче іскри, поширюючи гострий запах лайма. Дім наповнювався візитерами, а старі просиджували ніч у патіо, загорнуті в тонкі ковдри, аби вберегтися від вологого повітря, і цмулили кокосову настоянку. Перша дружина мого батька плакала на кухні, наглядаючи за челяддю, моя мама закручувала волосся у вузол на тім’ї й заколювала шпильками, а батько, гордий і страшенно багатий після чотирьох місяців на чужині, пив так жадібно, що слугам доводилось відносити його в спальню на руках. У такі часи він бував нестриманим. Смикав мене за вуха і називав «брунатним мавпеням». Просиджував цілу ніч при жаровні, пригощаючи старих казками з півночі; розкуто реготав, закидаючи голову назад, аж йому сльози тиснулися з очей, а одного вечора я побачив, як він у патіо поцілував маму в шию. І, звичайно ж, він щоразу дбав про подарунки: сідла й шкіряні черевики для старих, шовки й парфуми для дружин і чудові іграшки для нас із Джомом. Були серед них музичні скриньки й розфарбовані дерев'яні птахи, які вміли скакати по долівці і які слід було накручувати, обертаючи шматочок мосяжу, що стирчав з-під крил; були прекрасні іграшкові тварини та іграшкові кораблі, що просто-таки вражали детальністю виконання, оснащені реалістичним такелажем і веслами та хитромудрими крихітними мореплавцями. Він навіть привіз нам прикрашений тонкими розписами комплект омі, тобто «Рук» — складної й древньої карткової гри олондрійської аристократії, про правила якої ані він, ані ми не мали жодного уявлення, але любили мальовані карти: Кістлявий Кінь, Мосяжна Вежа. Вечорами я прокрадався й вмощувався за котроюсь із орхідей у горщиках в коридорі, що провадив од східного крила будинку до патіо; звідти я слухав батькові оповідки, прекрасніші за будь-які подарунки: про висячі сади, опіум і босоногих дівчат в домах для розваг.
Однієї ночі він мене викрив. Пройшов повз мене, важко човгаючи ногами, і місячне світло з саду дозволило йому помітити мій сховок. Він закректав, зупинився і нахилився, щоб витягти мене звідти й поставити на ноги.
— Ах… Батьку… — видихнув я, скривившись.
— Що ти тут робиш? — запитав він. — Що? Кажи!
— Я хотів… Я думав…
— Так, боги таки ненавидять мене. Дали мені двох недолугих синів. — Ляпас, якого він мені вліпив, був м'який; це страх примусив мене сіпнутися.
— Я тільки слухав. Я хотів послухати вас. Послухати про Олондрію. Тепер я піду спати. Пробачте мені. Я хотів послухати, щó ви розповідали.
— Послухати, щó я розповідав.
— Так.
Він повільно кивнув, руки в боки, купол голови рухається проти місячного світла з патіо. Обличчя ховається в темряві, дихання прискорене й натужне, наче він з чимось бореться. Кожен видих, вогненний від випитої настоянки, змушував мої очі зволожуватися.
— Я піду спати, — прошепотів я.
— Ні. Ні. Ти ж хотів послухати. Дуже добре. Фільварок — це твоя посілість за правом народження. Ти мусиш слухати про Олондрію. Мусиш вчитися.
Відчуття полегкості пронизало мене; коліна тремтіли.
— Так, — продовжував він, міркуючи. — Ти мусиш слухати. Але спочатку, молодший сину, ти маєш скуштувати.
Мої м'язи, не встигнувши розслабитися, знову напружилися у паніці.
— Скуштувати?
— Скуштувати. — Він згріб рукав мої сорочки й поволік мене, штовхаючи поперед себе коридором. — Скуштувати правду, — бурмотів він, спотикаючись. — Скуштувати її. Ні, надвір. В сад. Туди. Так. Тут ти дізнаєшся.
В саду було ясно. Місячне сяйво відбивалося від кожного листочка. На кухні не світилося: вся челядь пішла спати. Тільки Стен мав би чувати, та він, мабуть, був в іншому кінці дому — сидів потай в алькові над патіо. Звідти він міг бачити, коли котромусь зі старих щось було потрібно, але він не міг би почути мого плачу, а навіть якщо б і почув, то не втрутиться, коли побачить, що я з батьком. Сильний стусан у спину пожбурив мене на землю поміж кущів помідорів. Батько схилився наді мною, накривши своєю тінню.