Він підтягнув розхитаний стілець до столу, обережно вмостився на нього. Його очі у світлі свічки нагадували розтоплену карамель.
— Довіртесь мені.
Щоки блищать, на кожній по кучерику. Запах геліотропа.
На очі мені навернулися сльози. Я затремтів — так мені захотілося довіритися йому.
— Що вам докучає? — запитав він пошепки.
— Мертвечина. Дещо мертве.
Він нахилився ближче, виявив наполегливість. — Ангел?
Так. Так, сказав я. Ангел.
Сподіваюся, я не припустився хибного вчинку. Я боюся
Це останні слова у книжечці.
Вони прийшли по мене наступного дня. Єдов увійшов першим, намотавши на руки тороки свого ранкового камзола. — Мені шкода, — кинув він і відступив, аби звільнити місце воякам.
Їх було двоє, один сивочолий, другий молодий. Обидва в темно-синіх одностроях з вишитою перев’яззю Імперської гвардії.
Сивочолий приступив до мене. Його очі, над величезним гачкуватим носом, не були злими. Він прочистив горло, і в його заплетеній бороді клацнули пацьорки.
— Як вас звати?
— Джевік Тіомський.
— Чим займаєтеся?
— Я крамар, торгую перцем.
— У якій справі ви тут?
— У тій самій, що приводить в Бейн кожного з крамарів.
Він посміхнувся, його очі стали холоднішими, скидалися на зелені озера під крижаним вітром.
— Нам повідомили про порушення громадського порядку. Шум. Крики. Можете пояснити?
Молодший вояк записував усе в книжку. Він підвів голову, чекаючи на мою відповідь.
Мені пересохло в роті.
— Я… — затнувся і зиркнув на Єдова. Той був зайнятий вивченням царги стародавнього ліжка з балдахіном, возькаючи пальцем по дереву, наче перевіряв наявність пилу.
— Ви сказали мені довіряти вам, — звернувся я до нього.
— Прошу взяти до уваги, — промовив сивоголовий вояк. — Ви підозрюєтеся в незаконних діях. Будьте ласкаві зібрати свої речі. Ви маєте поїхати з нами до Вельвалінгу на Благословенному Острові, аби вас випробував Жрець Каменю.
— Про яке випробування йдеться?
— Ходімо, — сказав вояк. — В нас мало часу. — Коли побачив, що я не рушаю з місця, додав: — Знаєте, нічого ще не доведено. Жрець може зовсім відхилити вашу справу. Але якщо ви змусите нас накласти на вас ланцюги, це справить несприятливе враження.
Молодший вояк заходився відщіпати ланцюг зі свого пояса.
— Що ти робиш? — різко зупинив його старший. — Не треба цього.
— Я думав… — відповів молодий чоловік, червоніючи.
— Дурниці, — форкнув старший вояк з огляду на те, що я взявся збирати речі. — Сам бачиш, він цілком слухняний.
Я втиснув у торбину свої книжки й одяг, без вагань додавши Супутник ліхтарника, що належав Єдову.
— А як щодо мене? — запитав Єдов.
— Щодо вас? — перепитав вояк. — Вам дадуть знати з Острова.
— Але ж я діяв з добрими намірами! Повідомив вам одразу, як виникла підозра…
— Якщо вам щось не подобається, можете подати скаргу, — відповів вояк.
Я встав і завдав торбину на плече. Надворі темнішало, поміж вежами міста сіявся легкий дощ. Побачивши, з якою тривогою я дивлюся на нього, сивий вояк блиснув зубами в посмішці.
— Правильно! — промовив. — Підемо разом, як наказала кришка горщику! — І, наче мій вид зворушив його, додав: — Ну ж бо, збадьоріться. На Острові ми маємо дві благословенних речі. Перша — це музика. А друга — ясність.
Ясність.
— Маємо море, ліси, пагорби, — продовжував він. — Це праведна країна. І наше місто — це Священне Місто.
Книга третя
Священне Місто
Глава восьма
Вежа Мирри
Священне Місто: місто гранатових дерев, місто лунких дзвонів. Розжарене місто, місто плюмажів. Вдень на його високі балкони навідуються приручені співочі пташки, а вночі це роблять ширяючі кажани і пухнасті сови. Місто населене мовчазними фігурами, намальованими на стінах і стелях, або такими, що полюють на невловну дичину гобеленовими просторами, або такими, що стоять в кінці галерей: сліпі, з кам'яними кучерями, але одягнені у розкішні хітони з нальотом пилу. Самотня молода газель біжить коридором; її темні очі широко розкриті. На ній нашийник з рубінами. Вона нюхом знаходить шлях за завісу, де споживає приготовану для неї їжу — ячмінну кашу, подану на тарелі з рідкісної блакитної порцеляни.