Коли Фірдреда Бейнського призначили картографом Телкана, він писав: «Отож, йдучи шляхом древніх мудреців, я нарешті відійшов од свого безрадісного життя й усамітнився в домі, пропахлому фіміамом, у землі, на північ од якої закінчуються всі подорожі». Ця сентенція відображає віру олондрійців у те, що мертві мешкають на півночі, що мертва земля є «країною на північ від богів», і тому Благословенний Острів є брамою між двома священними імперіями, між Олондрією та місцем, яке «не є ні землею, ні порожнечею». Кілька разів на рік король з королевою вирушають на найпівнічніший край острова, аби принести жертви невідомої природи на вівтарі, що стоїть на пагорбі настільки священному, що птахи не сідають на нього. У такі часи прийнято говорити: «Вони зустрічаються з Могильним Королем».
Можливо, це близькість смерті або північна одержимість нею додають цьому місцю своєрідної апатії, у якій тоне все. Багаті зали здаються забальзамованими, повітря насичене специфічним запахом. Ліжка вкладають у каркаси, подібні до гробівців… А марнотратність, жадібна чуттєвість придворного життя, вельможі, що ніжаться у ваннах з трояндової олії, страви з перепелиного мозку або деяких залоз білого ведмедя свідчать про жадобу до життя при брамі смерті. Стінні розписи у деяких кімнатах зображають наложниць, які сплять у розпусних позах. За садами сидять, припавши до землі, ілокі — в'ючні птахи: ці масивні пернаті, що ними Телкани їздять на війну, кишать паразитами і смердять смертю, а від їх диких криків достигають плоди.
Що ж додає нічним святкуванням яскравості — чи не сама смерть? Чи не смерть наповнює бальні зали відголосками сміху, додаючи цим нотку чарів, — так, як пікантний соус з очних яблук ворогів, що ним приправляли м’ясо для Тула, дев'ятнадцятого Телкана? Іноді кімнати вибухають кольорами, немов стається тюльпановий шторм, і розсміяні обличчя пропливають поміж дзеркал; фонтани на площі набувають золотої барви завдяки ферментованому персиковому нектару, а озеро осяяне прогулянковими суднами. Придворні палять на сходах, їхні обличчя паленіють од вина й бенкетування, а принцеси кидають з балконів запалені свічечки. Всюди присутні красиві тіла, щедро напарфумлені й розкішно одягнені — тільки найчарівніші, тільки найяскравіші зірки прокладають собі шлях у це коло.
І, можливо, саме це, а не близькість смерті, робить атмосферу виснаженою. Можливо, це просто велич, надмірна витонченість, гарячкова природа, що вироблялася століттями змішання кількох благородних сімейств, гнітючий знак обраності. Крики люті відлунюють залами, де сяють антикварні картини. В альтанці знайдено задушену мавпу. Дві сотні років тому анонімний придворний поет молився: «Захистіть нас від переслідувань наших зверхників».
А вони, ці зверхники, вельможі — вони, п'яні від свободи, без жодних обмежень потурають своїм найрізноманітнішим схильностям, виїжджають на полювання до світанку, шмагають своїх слуг-фаворитів чи гарячково копіюють рукописи в бібліотеці. Пристрасті аристократів відомі: була серед них Кіаліс, принцеса, чиї експерименти отруїли більше тисячі птахів; був Дром, який наполягав, аби самому розтинати нариви своїм селянам, і Рава, чий нестримний потяг до опалів розоряв цілі провінції. Були Телкани, які знаходили насолоду в армійському житті й наповнювали банкетні зали вояками, які длубалися в зубах і всівали столи кістками; були покровителі драматургів і музикантів, покровителі гільдій. І безліч принців, які захоплювалися трояндами.
Світло лине коридорами цього «Міста П'яти Веж». На сході воно вдаряється об Вежу Гранатів, відому своїми мідними шпилями й садами яскраво-багряних півоній; там проживає Телдейр, дружина правителя, зі своїми дітьми і наближеними. Далі поспішає до Вежі Мирри, де розміщено святині й храми, і визолочує її бліду мармурову велич; відтак виграває над центральною Вежею Дзеркал, забарвлюючи її зубчасті мури в присмерково-рожеве і яскраво сяючи в галереях. На заході воно тоне в інтенсивній нефритовій барві Вежі Алое, де книжники сидять за столами в Королівській бібліотеці; а насамкінець зігріває блакить Вежі Ляпіс-Лазурі і запашні, сховані за віконницями кімнати Телкана.
За мить сонце впало за пагорби — немов лампу загасили. У цьому місті кажуть, що «темрява падає, як удар долі». Газель дивиться вгору, потім риссю мчить уздовж алеі барви парчевого брокату, мітячи шлях бібками посліду, схожими на темне насіння.
Вони завезли мене до того міста, до Вельвалінгу. Ми мандрували однією з барж короля, схожою на похоронну, встеленою подушками. Чорний шкіряний тент забезпечував сякий-такий захист від дощу, однак вояки запропонували мені покласти торбину в трюмі задля збереження. Я сидів поряд з ними на вологих подушках, а залога баржі, всі у темних капелюхах зі срібними дзвіночками, відштовхуючись жердинами, вели баржу каналом. На морі вони поміняли свої жердини на весла. Вони співали: «Довго носив на собі я скарби короля. Та не зрівнятися Вейля коралам з твоїми вустами».