— Сідай, будь ласка, Джевіку, — стиха озвалася дочка, підсуваючи мені дзиґлик. Я глянув на неї, і вона кивнула мені; її очі відбивали світло, що сіялося у вікна. Щось в її погляді, спокійному й щирому, підбадьорило мене, і я сів.
— Ну? — повторив жрець. — Ти заявляєш, що бачив ангела.
— Я нічого не заявляю. Це правда.
— Це ти так кажеш. — Жрець нахилив голову, ніби спостерігаючи за якимось природним явищем. — Але це щось нетипове, — продовжив він. — Ладьявел.
Ладьявел означає «неписьменний». Неук: попросту дикун.
— Я вмію читати й писати, — заперечив я, ображений, — і вільно розмовляю олондрійською мовою.
— Овва! І ти, звісно ж, пишаєшся собою. — Він похитав головою і заусміхався так, що губи побіліли, притиснувшись до зубів. — Ну добре, добре. Насправді все це зайве. Справа проста. Скажи мені, хто тебе послав, і підеш собі.
— Ніхто мене не посилав. Мене привели сюди вояки.
— Не жартуй зі мною, — він стишив голос. — Назви мені ім'я свого господаря. Хто тебе навчив?
Я мимоволі ковтнув. Дощ різко напав на вікна, вогонь заколихався на своєму ложі. Старий жрець дивився на мене, стискаючи підлокітники свого зачарованого крісла. — Я… — видихнув я. Кров шуміла мені у вухах; здавалося, незвичайне море, біле і повне зірок, здіймалося довкола мене, заповнюючи собою кімнату.
— Ім’я! — гарикнув жрець.
Я відчайдушно закліпав, щоб повернути собі ясність бачення. Його рука в чорному рукаві промайнула крилом крізь тумани, що мене огортали. Зашелестів пергамент. Він розклав на колінах мапу і тицяв у неї своїм жовтим нігтем.
— Куди ти ходив у Бейні? Де тебе розбестили?
— Розбестили?..
— Так! Це були жерці Авалеї? Хоча я сумніваюся в цьому; вони надто хитрі, щоб робити це нині. Це був якийсь крамар? А може власник готелю? Як його звали?
— Єдов, — прошепотів я.
— Це був він?
— Ні… це… я не розумію, про що ви питаєте. Я не розумію, що ви маєте на увазі.
Жрець обернувся до доньки, яка тим часом підтягла собі стілець і сіла біля нас, підперши підборіддя рукою, з виразом задуми і не без співчуття.
— Бачиш? — жрець свердлив її очима. — Ось чому вони обрали цього ладьявела. Він може твердити, що нічого не знає, а ми не можемо нічого довести.
— Але, можливо, він каже правду, — відповіла вона.
— Так, я кажу правду, — перебив я, вхопившись за цю іскру надії. — Вейдарін…
— Я не жриця.
— Телдарін…
Вона і на це звертання похитала головою, спохмурніла.
— Ні. Називай мене на ім'я.
— Тіалон, тоді… в ім'я богів, яким ти молишся, — допоможи мені!
Мій крик завис у повітрі. Здається, дочку жерця він зворушив: її щоки зблідли, вона випросталася, склавши руки на колінах, і відповіла:
— Я допоможу. — Її батько застогнав і зібгав мапу жестом роздратування. — Я допоможу, — твердо повторила вона, — але ти також маєш мені допомогти.
— Будь-що. Зроблю все, чого лиш попросиш.
Я витер очі тремтячою рукою. Туман моєї слабкості відступив, кімната знову прояснилася. Під блакитними від дощу вікнами Тіалон нахилилася вперед, сплівши руки, на щоці стрибав відблиск вогню.
— Джевіку, — проказала повільно й вагомо, — це серйозна справа. Тебе припровадили сюди за підозрою в скоєнні злочину. Ти розумієш, про що йдеться?
— Ні.
— Удавання святості, — сказала вона і зупинилася, щоб спостерігати за мною.
— Святості?
— Так. Злочин заявляння про контакт з духами померлих.
— Але ж я нічого не заявляю, — заперечив я. — І не заявляв нічого. Я не сказав нікому, окрім власника готелю, а той спровадив мене до вас. — Я перевів погляд з її чистих зелених очей на палаючі очі батька, що вилізали з орбіт. — Я не святий. Я б ніколи не назвав того, хто має таку як у мне недугу, святим.
— Ось бачиш, батьку, — промовила Тіалон.
— Нічого я не бачу, — відрізав він. — Нічого, крім нового підступу свиновірців Авалеї.
Тіалон зітхнула й повернулася до мене.
— Розкажи нам про свій острів. Розкажи нам…
— Розкажи нам, — перебив її жрець глузливим тоном, — чи поклоняються ваші люди ангелам?
— Ні, — відповів я. — Тобто… в нас є добрі духи, яких ми звемо ангелами. Але вони не померлі. Вони не такі, як мертві, — це щось інше…
Мій голос звучав надто слабко як на таку кімнату, отож жрець нахилився вперед, зосереджений, і прикував мене своїм безжальним поглядом.
— Не такі?
В моїй уяві постали неозорі ліси та руки моєї матері, що пахнуть борошном. Там на темних вівтарях стояли черепки з тліючим розмарином і лежали дженат. Вітер зітхає у гіллях хлібного дерева, чутно ритуальний спів цілителів, ячання мого старшого брата, як його бито за будинком. Я з усіх сил намагався передати ці образи словами, воліючи при цьому дивитися на Тіалон, а не на жерця, бо щирість її погляду додавала мені сили. Поки я розповідав, у кімнаті поволі темнішало. Дощ припинився, але над морем пролунав звук далекого грому.