— У найдавніші часи, — розповідав я, — було тільки море. Островів не було. Боги тоді були, але під морем. І з ними були їхні слуги, нижчі духи, які є ангелами, які, подібно до богів, завжди однакові — ні ростуть, ні зменшуються… Після того, як світ розділився, вони пішли жити на Острів Достатку — те місце, куди ми вирушаємо після смерті, тобто ті з нас, хто вмирає добре. А ті з нас, хто вмирає недобре, потрапляють до іншого місця.
— Іншого місця? До якого іншого місця? — вимагав пояснень жрець.
— До Джепнатоу-хет, — тихо сказав я. Країни анге… ні, країни мертвих. Тих, хто мертві, але ще живі. Єдине місце, куди не можна дістатися морем.
— А що це означає — померти погано? — запитала Тіалон.
— Померти неспаленим. Померти на морі, або зігнити, або померти у розпалі розпусної пристрасті. Та ангел, що мене переслідує, померла в Алейліні, що на півночі. Її тіло так і не спалили, і тому вона не може спочити.
Тіалон кивнула.
— Я читала в книжках одного з наших вчених, чоловіка на ім'я Фірдред Бейнський, що острівні люди спалюють своїх мертвих…
— О так! — перервав роздратовано жрець. — Моя дочка обожнює географів. Але дозволь запитати тебе, ладьявеле, — твій народ спілкується з мертвими?
— Ні.
— Він тремтить! — заволав жрець, відкинувшись у кріслі й піднявши брови. — Ну, це вже щось! Це, принаймні, виходить за рамки звичного! Отож, ваш народ не прагне дістатися до мертвих; він не є аматором могил. Чудовий, розумний народ, оті ладьявен! Але наш власний народ, як ти, мабуть, знаєш, має просто-таки жахливу пристрасть до ангелів. Одного часу було так: досить тобі було уві сні побачити свого померлого дідуся, як тебе вже тягли до храму. Тих, хто стверджував, що може розмовляти з мертвими, оточували шаною, і люди приходили до них з усілякими питаннями, так начеб ті були оракулами. Як вродить кукурудза, куди поділося подароване мамою намисто, за кого я вийду заміж, хто вкрав мого буланого — різні дурниці, трюки, фарс! Так, любов до ангелів була колись виразкою цієї країни, і я той лікар, який її вирізав.
Ми дійшли до моменту, якого мені не можна було оминути.
— Якщо ви лікар, — сказав я, — то вилікуйте мене. Допоможіть мені знайти тіло моєї співвітчизниці. Мені треба поїхати в Алейлін, або нехай тіло ексгумують і пришлють мені сюди. Я маю спалити його на погребовому вогнищі.
Старий вперся у мене поглядом. На якусь мить вираз здивування і навіть поваги перебіг його обличчям бляклого старого баклана, побитого снігами. Відтак він подивився на Тіалон, знову перевів погляд на мене, відкинув назад голову, оголивши поморщене горло, і зареготав.
— Дивовижно! — вигукнув він. У його сміху не було справжніх веселощів; це був жорстокий звук, що скидався на точення дзьоба об камінь. — Він просить мене відрядити людей, аби вони вешталися країною, розкопували могили, влаштовували літні вогнища, як це роблять наші селяни по закінченні сінокосу. Яке б це було свято! І ти, гадаю, — продовжив він, підвівши голову, щоб зафіксувати мене своїм хижацьким проникливим поглядом, — ти, без сумніву, будеш керувати процесією, люблений і шанований усіма, і ще із сотню літ не буде кінця переказам про цю історію. Ні, ладьявеле, цього не буде. Я не дозволю дурити своїх людей. Я хочу бачити їх чистими, і чесними, і здатними читати Ванатул. Слова є вершиною духа, і в книжках ми можемо спілкуватися з мертвими. Поза цим немає нічого правдивого, немає жодних голосів, які ми могли б почути.
Він обернувся до доньки.
— Гадаю, Сірі Доми.
— Так, батьку, — пробурмотіла вона. Тоді перетнула кімнату і вдарила в гонг, розсипаючи дзвінкий, як бризки льоду, звук. Вона залишилася в тіні, її обличчя нагадувало кам'яний диск; світло вогню торкалося тільки щиколотки і чорного ворсу капця.
Її батько склав мапу на колінах, вигладжуючи кожну зморшку.
— Веймаро, — звернувся я до нього, але він не підвів очей.
За мить ми почули тупіт, і коли прибула охорона, щоб забрати мене в Доми, я підвівся так різко, що дзиґлик піді мною перекинувся.