Глава дев'ята
Сірі Доми
Сірі Доми. Лікарня для психічнохворих, розташована у Вельвалінгу, на південній стороні Вежі Мирри. Побудована у 732 році, вона призначалася для членів Імперського Дому. Так тривало до 845 року, коли, простоявши деякий час порожньою, вона перейшла до інших знатних родин. Нині будь-яка особа, благородна або з простолюду, отримавши дозвіл од жерця або жриці, — за винятком жерців культу Авалеї, — може отримати там лікування. Доми функціонують відповідно до філософії Мюїрна Фейрівельського, який надавав особливої ваги світлу, повітрю й мовчанню в тактиці ведення та лікуванні божевільних.
Я закрив книжку й підвів погляд.
Білі стіни, біла підлога, стеля пофарбована на взірець неба.
Я пригадав, де чув раніше ці слова: Сірі Доми. Переповнена кав'ярня в Бейні, безладна розмова про відомого художника.
— Замкнувся на кухні, — казали. — Майже стік кров'ю.
Молода жінка, яка пила зі мною, скрушно покрутила головою.
— Бідний хлопчина! Заберуть в Доми.
— Куди-куди? — перепитав я.
— В Сірі Доми, — уточнила вона. Знову оте дивне гойдання головою, закочування очей, сміх. У глибині її сліпучої посмішки виднівся єдиний потемнілий зуб.
Я повернув у свою торбину книжку Супутник ліхтарника, викрадену з бібліотеки Єдова в готелі Урлома. Догладяч, який привів мене сюди, сказав, що я можу користуватися полицями, якщо захочу, але я не захотів. Я б не хотів облаштовувати собі дім у цій білій кімнаті. Мої книжки залишилися там, де й були. Догладячі забрали мій одяг: тепер я одягнений у те, що носять в Сірих Домах — бляклий балахон з поясом. Вони забрали мій гаманець, «на зберігання»; забрали мої пера й чорнило. Але писання заохочувалося. Вони видали мені м'який олівець із закругленим вістрям.
На полиці стояли інші книжки. Я перетнув кімнату в чотири кроки і перехилився набік, аби прочитати назви на корінцях. Канкельде, Військова Дисципліна. Евменійська Кампанія. Коротка Історія Мовної Війни. Товсті томи в брунатній телячій шкірі, вочевидь, пожертвувані якимось старим колишнім вояком.
Я роздивився довкола. Потер стіну пальцем; трохи білої фарби залишилося на пальці. Взявся ходити довкола стін, аби розім'ятися й забути, що є в'язнем. Я міг би вийти в загальну кімнату, де попід стінами вишикувалися фарбовані білі кушетки, але відчував огиду до товариства інших пацієнтів. Під час години кебма двоє з них витріщалися на мене, перешіптувалися і хихотіли: чоловік з пошрамованою головою й жінка з акуратною пов'язкою на кожному кінчику пальця. В жінки були фарбовані в яскраво-зелений колір повіки і густо намащений чимось червоним рот. Перехопивши мій погляд, вона помахала мені тими таємничими обмотаними пальцями…
Ні, не варто туди йти. Я все ходив і ходив по колу, в марній надії втомити себе, перш ніж настане ніч. На високій стелі наді мною сяяла лампа — надто далеко, щоб дістати, ще й забрана у залізну сітку, аби ніхто не міг розбити скло.
Попри те, що двері були замкнені, ангел все одно прийшла.
Я видерся зі сну в супроводі власного крику.
Вона була тут, її руде світіння, її одяг, текучий, мов рідина.
Я вигинав спину дугою і корчився на ліжку, вся кімната раптом стала могилою, а серце — божевільним інструментом, що б'ється так шалено, аж несила терпіти. Мій страх все ще був тваринним, нагальним і нездоланним, як крик віслюка, який відчув запах крові.
Вона встигла сказати багато чого, перш ніж я зміг почути її поза ударами свого серця. Думаю, що вона говорила мені про холод. Але я бачив тільки її руки в русі, похилену на один бік голову; світло, що линуло від неї, вихоплювало обриси книжкових томів на полиці. Я дивився на її вуста, як вони відкривалися й закривалися; насправді це була лише гра її світла. Я уявляв, що нутро в неї порожнє або наповнене попелом чи парфумами. В неї був серйозний погляд, хоча очі мала все такі ж нелюдські, непрочитувані. Рухалася так, як, за моїм уявленням, мали б рухатися під водою вугри.
Її думки, її образи вторглися в мене: я був відкритий, як поле. Я побачив обличчя її матері, потім кут вулиці десь у Бейні. Те, що це був Бейн, я пізнав за формою ліхтарів. У блакитному світлі повз мене проїхала кривобока карета. Виднілися дахи, опівнічне небо було таким холодним, що зірки дзвеніли суголосно з ним.
Я качався по підлозі, кидався об стіни, аби позбутися цього видіння. Кімната стала срібною і кидала мною туди-сюди, мов човен. Я втратив свідомість; прийшов до тями, лежачи на підлозі. Наді мною рухалося світло: земне, масляне світло каганця, настільки рівне й природне, аж мені сльози навернулися на очі.