— Поглянь, він приходить до тями.
Один з доглядачів, служників богині Лейлін, обійняв мене за плечі й допоміг сісти. Інша доглядачка тримала каганець. Той, що був поруч зі мною, обтирав мені скроні холодною носовою хусточкою, що наповнила повітря запахом товченого плюща.
— Ось так, — промовив заспокійливо. І допоміг мені лягти в ліжко. Його товаришка спостерігала за нами, її занепокоєне обличчя підсвічувалися знизу, через що здавалося, що має вуса, схожі на відбиток великого пальця.
— Може принести вам що-небудь? — запитала вона.
— Так, принесіть мені тіло мертвої дівчини.
— Що-що? — перепитав інший доглядач, нахилившись до мене.
— Нічого, — видихнув я.
«О доброзичливий читачу, — писав Фірдред Бейнський з дороги над Гаделлоном у північних горах, — не думай, що людина у якийсь момент закінчить творення себе самої. Душа завжди може перекуватися в нову форму; і тепер вогненна рука Іви взялася за мене не на жарт — більше того, він навіть накинувся на мене зі своїм молотом… О ви, бейнські панії, чарівніші за квітки мімози, що ви подумаєте, якщо я скажу вам, що впав на землю і поповз на животі в убогу халупу чаклуна з гірського схилу, який носив шапку з овечих сечових міхурів? Тільки відчай примусив мене підкоритися йому, бо рана на моєму стегні стала поширювати поганий запах. Я подивився в його очі, обмащені жиром, і сказав собі: настає день, якого ніщо не провіщало…».
Ось і на мене теж накинулися з молотом; і в зіткненні з привидом я був готовий, як Фірдред, вхопитися за будь-яку надію на зцілення. І коли дочка жерця, Тіалон, прийшла до моєї кімнати і сказала: гадаю, я могла б послабити твій біль, — я сів на ліжку і виголосив:
— Зроби це.
Вона помовчала.
— Ти дуже піддатливий на умовляння. Чи не хочеш спершу вислухати мою пропозицію?
— Мені цього не треба, — прошепелявив я. У мене розпухла губа — розсік уночі, падаючи.
Вона підтягла до себе бредіс — обтягнутий шкірою писарський дзиґлик, що стояв під стіною — і сіла, схрестивши ноги.
Я знову ліг. Її обличчя розташувалося трохи вище за моє, отож я міг добре придивитися до її вушного завитка і блакитного татуювання на скроні. Вона принесла з собою пошарпану скриньку для письма, і тепер відкрила її, поставивши собі на коліна, і вийняла малу книжечку в білій палітурці.
Прочистила горло. На фоні книжечки особливо помітною була брунатність її рук. Коли вона рухалася, по ній перебігала покліткована тінь од сітки, що захищала лампу.
— Для цього насправді ще зарано, — сказала вона, глянувши на мене, — але я подумала, що це допоможе тобі зрозуміти, яке лікування я маю на увазі.
Вона відкрила книжечку і прочитала: Бо нитка є тобі дороговказом. Бо ти зодягнений у світанок. Бо в полі знайшов ти захований скарб. Прихили ж коліна, мандрівниче, і візьми його. Цей скарб — слово. А тепер устань, підніми патерицю свою і йди, поки не знайдеш інше».
Вона закрила книжечку, погладила обкладинку.
— Цю книгу написав твій батько, — озвався я. — Коштовності з Каменю.
Вона подивилася на мене і усміхнулася.
— Ти її знаєш.
— Бачив у Бейні.
— Читав?
— Лише рядок чи два. Читав те, що там мовиться про ангелів.
Легкий рум'янець забарвив її щоки.
— Добре. Я щойно прочитала тобі уривок з глави про читання.
Читання, сказала вона: у цьому полягала її пропозиція. Уривок, який вона мені прочитала, був промовлений вустами богів. Ці слова були висічені на Камені, що його покійний вчитель її батька знайшов у пустелі, де блукав на почутий уві сні заклик. Читати Камінь і записувати прочитані слова було справою життя для батька, а її справа життя полягала в тому, щоб допомагати йому. Глава про читання була однією з перших, яку вони записали. Вона розповіла, що батько, осягнувши сенс тієї глави, скоцюрбився на підлозі й стогнав, немов народжував красу цього благословення.
Вона сказала, що читатиме мені.
— Гарна ідея, — погодився я. — І що воно має дати?
Вона нахмурила брови, але не з образи, а роздумуючи над запитанням. Її обличчя прибрало відсутнього вигляду, немов вона дослухалася до внутрішнього голосу.
— Думаю, — промовила нарешті, — те, що мучить тебе, — це втрата рівноваги, брак ладу. Писане слово несе в собі лад набагато більший, ніж мовлене слово. Я вважаю, що тобі слід читати, причому безупинно, читати все, що трапиться під руку. А коли ти втомишся, я читатиму тобі. Цей метод вже мав певний успіх. Я практикувала його з іншими. Один з них повернувся до своєї родини.