— Небагатьох я знаю, хто читає більше за мене, — відповів я їй. Тим часом я лежав на спині, а вона підвелася і нахилилася наді мною із золоченим пером в руках.
— Пробач, — промовила стиха. Відтак поставила дві крапки мені над бровами і виміряла відстань між ними мірною стрічкою. Губи мала зосереджено стулені. Дотик рук був твердий, попри всю її худорлявість. Її одяг мав сухий запах, подібно до землі, нагрітої сонцем. Закінчивши, записала кілька рядків у записник, що був у її скриньці. — Висновок Ури, — пояснила вона. — Про вплив думки на кров. Його так ніколи й не довели.
Підійшла до полиці й присіла, щоб прочитати назви.
— Читав щось із цього?
— А ти не збираєшся читати молитви? Ну, щоб настановляти мене, вести шляхами Каменя?
Вона посміхнулася до мене через плече.
— Не має значення, що ми читаємо, але я воліла б, щоб тобі не було нудно. — Ще раз перебіглася назвами. — Спробуймо це. Мемуари Вояка.
Тіалон повернулися на бредіс, прихопивши з собою товстенький томик. Друк виявився для неї задрібним, отож для зручності читання вона сягнула по принесені у скриньці окуляри. Вони звисали на ланцюжку, який заклала собі як намисто. Прилаштувавши їх на носі, відкрила книжку навмання і почала.
Звичайно, честю було воювати під її орудою, за що я дякую Тому, Чиє Обличчя Приховане. Я пам'ятаю опівнічну сторожу і те, як ми могли бачити, що каганець все ще світить в її наметі чи в наметі одного з її наложників. Куди б вона не вирушала, всюди брала з собою усіх сорок сім наложників, а ті не скаржилися, хоча деякі з них були зовсім хлопчиками, і їхня шкіра серед зими геть потріскалася, як і наша, і якщо бракувало деревини для нагрівання води, вони йшли немитими так само, як і ми… Але після того, як Дрюнве помер тієї весни, Фереланья вже ніколи не була такою, як раніше, хоча й продовжувала мати сорок шість наложників, яким належалося її утішати, тому ми, вояки, й кажемо, коли в житті щось втратило смак: «це щось таке, як сорок шість наложників пані генерала»…
Звісно ж, таке лікування виявилося провальним.
Але голос Тіалон продовжував заповнювати собою години, і я щодня чекав на неї з усе більшим нетерпінням. Я ніколи не чув наближення її кроків. Вона завжди стукала, потім зазирала у двері, посміхаючись, і нерішучо заходила, завжди зі своєю скринькою для письма.
Ясність, думав я. Ясність і музика. У неї був низький, виразний голос, не такий потужний, як дзвін, але резонуючий, як ліміке, олондрійські цимбали. Вона читала мені вірші Деміоса Бешайда і листи Скендхо Письменного, вождя Броджіара, який заповів поховати себе під бібліотекою Телкана. Вона читала мені п'єси Неавендіс Поетеси з великим артистизмом, змінюючи голос і міміку, аби відповідали різним персонажам. І була розчарована, побачивши, що зміни в мені не настають. Через тиждень мені більше не потрібно було хитати головою. Вона вже могла читати по моєму обличчю.
— Не здавайся, — прошепотів я.
Вона усміхнулася. Її рука потяглася до моєї подушки і взялася перебирати неслухняний торок на ній. Пристойність чи сором'язливість завадили їй торкнутися мого волосся. Замість цього вона теребила торок, аж поки той урвався. Скинула його зі спідниці, куди він було причепився — біла прядка на чорному тлі.
— Розкажи мені що-небудь, — попрохав я, боячись, що зараз вона піде, боячись, що вона вислизне туди, де проживає решту свого життя, у щасливе й впорядковане місце, збудоване з книжкових полиць, урізноманітнене кольоровим чорнилом, віддалік од монотонної нудьги Домів.
— Добре, — погодилась вона.
Розповідь була присвячена Неавандіс, великій королеві-поетесі.
— Одна нога в неї була коротша за іншу. Лише трохи, але все одно вона ніколи не ходила. Слуги носили її в спеціальному кріслі — тепер воно тут, зберігається у підвалах скарбниці. Називається «Хризопразове Сідло». Стара Телдейр запровадила звичай — виносити його напоказ у день смерті Неавандіс; малою дівчинкою я кілька разів це бачила. Воно вкрите яскраво-зеленими самоцвітами, кольору нестиглих яблук. Дуже красиве. — Зупинилася, відсунула бредіс од ліжка і сіла так, аби дивитися мені прямо в лице.
— Кажуть, у неї був коханець, — продовжила вона задумливо, обійнявши коліна руками. — Конюх з Файяліту. Його повісили за каліцтво одного з бойових коней короля. Тепер, звісно ж, усі говорять, що його повісили через ревнощі — королем тоді був Атрін Блідий, який славився своєю жорстокістю. Але кажуть ще й таке — буцімто Неавандіс отруїла одну з танцівниць короля, на ім'я «Стопи, як Пальмове Листя». Та хіба хтось знає, як було насправді? Бо, як казала моя няня, «під плащем Телкана вміщається стільки речей, що не стало б часу їх перелічити від сьогодні до Танбрівудської Ночі». — Вона заклала за вухо темний кучерик і пригладила його. Смугаста тінь мандрувала її обличчям. — Танбрівудської Ночі повісили коханця Неавандіс. За звичаєм він мав право на останнє бажання. Отож і попросив, аби його стратили саме Танбрівудської Ночі. Це був серйозний удар по королю, який був забобонним, — прецінь вважалося, що ті, хто вмирає Танбрівудської Ночі, можуть легко переходити з Країни Мертвих до нас, і що багато хто з них стають Ангелами Переслідування.