— І він переслідував короля? — мій голос зробився дуже тихим.
— Цього ніхто не знає. Більше схоже на те, що він переслідував королеву. Бо хоча після його смерті вона й написала ще кілька п'єс, включаючи Юну Діву з Квітами, і дев'ятий том поезій, але почала жувати листя мілім — спадкова вада — і, як тобі відомо, померла у віці п'ятдесяти років.
— Ти ж не віриш у те, що щойно сказала, — в Ангелів Переслідування.
Її очі, пильні та ясні, витримали мій погляд.
— Ні, Джевіку, не вірю.
— Тоді як ти можеш це пояснити? І не кажи про божевілля. Не кажи.
Їй вирвалось коротке зітхання, таке легке, як спогад про дихання.
Я відвернувся од неї і втупився у своє гіпсове небо. Але вона продовжувала сидіти, так довго, що я врешті знову повернув голову до неї. Вона прикипіла поглядом до ніжки мого ліжка.
— Це було б занадто просто, — прошелестіла вона. — Ангели. Тому що боги говорять не так, як говоримо ми.
І яким же чином говорять боги?
У закономірностях; у письмі.
Але іноді здавалося, що вона їх не чує. Її поведінка ставала різкою і нервовою; вона грюкала дверима за собою. Упершись в своїх безплідних зусиллях довести Висновок Ури, так сильно натискала мені пером над оком, аж протинала шкіру. Вона думала, що повинна була статися якась зміна: посилення тепла в кровотоку, розширення чола, бодай мізерне.
— Ти слухаєш, коли я читаю? Слухаєш, Джевіку?
Якось в один із тих розрізів упала сльозина, що викотилася їй з ока. Запекло, немов увійшло жало.
Сірі Доми не є жорстокими. Вони добрі. Кожен день починається з прогулянки для тих, хто не надто божевільний, щоб вставати і ходити. Йдеш широким коридором, де завжди горять світильники, і кожен з них забраний у дротяну сітку, а відтак виходиш через великі подвійні двері в сад. Сад дикий, власне просто порослий травою схил, оточений муром. Моря звідси не видно, але здається, що воно відбивається в небі. Повітря сильно насичене йодом. Одного разу в нижній частині схилу жінка з пов'язками на руках знайшла чайку зі зламаним крилом.
Якось вранці Тіалон прийшла в сад одвідати мене. Я сидів під муром з книжкою, і її довга тінь впала на сторінку.
— Джевіку, — покликала вона. — Як ти почуваєшся?
Я, прижмурившись, дивився на неї.
— Як бачиш.
Вона сіла поряд і поклала свою скриньку в траву, що іскрилася на сонці.
— Ти рано, — сказав я.
— На вулиці так гарно, що я просто не змогла всидіти. — Вона була в безтурботному, блаженному настрої; відкинулася назад, щоб споглядати небо. — Довкола починає пахнути осінню, хоча ще тепло. Пахне камінням, як у старій пісні. Знаєш цю пісню?
Вона зайшлася від сміху:
— З цього моменту пісня стає такою сентиментальною, просто жах! Мені подобаються лише перші рядки, де осінь, шепіт, пахне камінням… Що ти читаєш?
Я підняв книжку, щоб показати: це була моя копія Олондрійської Лірики.
Вона мовчки дивилася на неї якусь хвилинку. А тоді якимось напруженим голосом порадила:
— Це рідкісна копія. Стара. Маєш добре її пильнувати.
Вона сиділа, спершись спиною на мур, раптом її опанувала пригніченість. Я не звик бачити її в такому яскравому світлі. Здавалося, що незмінна темна вовна її одягу посипана блискучим порошком; блиск ланцюжка її окулярів мене засліпив. Не можу сказати, чи справді їй тремтіли губи, а чи це була сонячна омана.