Мій компаньйон відкинув капюшон з обличчя.
— О!
Він обернувся до мене й посміхнувся, відслонивши свій ліхтар так, щоб світло розлилося між нами. А тоді простяг мені руку для привітання.
— Мирос Сінидрейський, — представився він. — Вельможа, що впав у немилість, тимчасовий камердинер і рафінований нероба.
Я потис йому руку.
— Джевік Тіомський.
— Іноземець, чи не так? — сказав він, піднімаючи ліхтар і вдивляючись у моє обличчя. — Якийсь ти виснажений. Що вони з тобою робили в тих своїх Домах? Геть замучений.
Я озирнувся.
— Що робили? Замкнули. А ми що, не підемо далі?
Мирос зайшовся голосним сміхом.
— Вай! — лайнувся він. — Дякую, що нагадав мені про мої обов'язки. Легко забути про них у таку ніч, як ця. Гаразд. Передаю тобі офіційне повідомлення: Мейлар, Верховна Жриця Авалеї, вітає тебе і запрошує відвідати її салон.
Я розгубився, не знаючи, як до нього ставитися: оте смішкування, і нечесані кучері, і властиве його манері поєднання обережності й шалапутства… Але його бадьорість була мені такою ж відрадою, як свіжий вітерець на цьому відкритому містку, а жриця Авалеї, наскільки я знав, була ворогом Жерця Каменю.
— Буду радий завітати, — відповів я.
Він поплескав мене по плечу.
— От і чудово. З формальностями покінчено. Нам туди — але не підходь надто близько до краю. Попереджаю: поруччя зроблені, скоріш за все, ще у часи поклоніння молоку, а гримнутися звідси в сад — то кепська пригода.
Ми рушили крізь нічний палац. Перетинали мости, переходили зали, де розфарбовані статуї у світлі Миросового ліхтаря виглядали переляканими, наче ми заставали їх за чимось забороненим, коєним в темряві. Іноді ми надибували вартових, які дрімали собі на сходових прогонах, спираючись на списи, або втомленим кроком ходили за бійницями мурів. Жоден з них не зупинив нас, аби запитати, що ми тут робимо. З деякими з них Мирос обмінювався пакунками або тютюном, а одного разу навіть пляшечкою тейви; але навзамін він отримував, здавалося, стільки ж подарунків, скільки давав, отож ритуал виглядав радше як таємна форма ввічливості, аніж підкуп. Ніч була прохолодна й свіжа, і терасами гуляв вітер — куйовдив мені волосся, розносив пахощі нічних квітів. Поміж вежами, там, де світилися вікна або горіли лампи у підвісних садах, кажани закладали стрункі й точні віражі, видні проти світла. Ми проходили повз стіни плюща, що повнився шерехами, і врешті зайшли у шпичасту вхідну арку. В залах, що лежали за нею, моє почуття напрямку зрадило мене. Лиш одне я знав — що ми минали цілий шерег величезних мовчазних просторів, і тільки світло лампи ковзало фресками й золоченими підлогами.
Насамкінець дісталися до внутрішнього саду; його гілки купалися у місячному сяйві. Єдиним звуком тут було крапання схованої від ока води, і рудувате світіння ліхтаря здавалося нетактовним, майже здатним розбудити зі сну тутешні мутовчасті квіти. Поки ми просувалися вузькою стежкою, викладеною кахлями, воскове листя рододендронів не раз торкалося мого волосся в цьому духмяному мороці. В кінці цих рукотворних джунглів були двері з темного дерева в оточенні світильників у формі тюльпанів, і Мирос відчинив їх переді мною з поклоном.
— Ось ми й прийшли.
Я пройшов повз нього у передпокій. Відразу біля входу стояв стіл із запаленою лампою, яку вартував геть старий немічний челядник з ріденьким срібним волоссям, що звисало йому на плечі. Він подивився на мене із сумнівом, але відразу втратив інтерес і заходився перебирати кокарди, що звисали з його камзола. Мирос привітався з ним, явно не очікуючи на відповідь, залишив свій ліхтар на столі й повісив плащ.
У наступній за передпокоєм залі ніч було подолано й забуто. Цілі грона ламп розсівали світло, яке вправно імітувало сонячне сяйво; лампи ті, захищені склом у формі цибулини, стриміли з запашного клубка квітучих виноградних лоз, що їх терпляче спонукали рости по усій стелі. Це шатро темно-зелених живих форм плавно розчинялося в рослинності, що вкривала стіни, звивалась поміж гілок дерев, які росли у горщиках, дерев, що блищали витонченим життям, та незабаром я спостеріг, що воно зовсім не було життям: ми увійшли в ліс кольорового скла. Як тільки десь тріпотіло пташине крило, у відповідь довкола нього дзвеніли квіти. Ми перетнули міст над мініатюрним каналом, в якому аж ряхтіло від коропів. У салоні, що крився за каналом, групи людей сиділи або лежали на канапах, а довкола них соталися сміх, цигарковий дим та звуки лютні.