Ми підійшли до них; запанувала тиша, погляди звернулися на мене. Обличчя цих людей мали гордовитий і незворушний вираз, деякі були красиво нафарбовані. Я став на коліна перед ними. Відтак чийсь голос промовив: — Встань, любий хлопче! — і я, ще не підвівши голови, вже знав, що це був голос жінки на рожевій канапі. Прегарна, приголомшлива, вона вже засліпила мене своїми грудьми, майже повністю оголеними, обрамленими чорним шовком, немов у рамі вікна. Їй було, либонь, років сорок; округлу напудровану шию оперізували діаманти й агати. Вузькі очі застигли на мармуровому обличчі.
Я підвівся, і вона простягла руку. Я ступив уперед і потис її напахчену долоню. Кучері її броньованої зачіски блищали, наче полаковані.
— Ласкаво просимо, дорогий хлопче, — промовила вона глибоким голосом, не усміхаючись. — Я — Верховна Жриця. Можеш поцілувати мій шаль.
Верховна Жриця Авалеї була на Благословенному Острові бранкою. Вона не бувала на материку вже більше десяти років. Тим не менш, підтримувала представницький, ба навіть розкішний салон, в якому розважалися гості з родовитих сімей, які все ще підтримували її ослаблий культ. Вона приносила жертви богині на одному зі схилів Острова; у святкові дні їй дозволялося використовувати танцювальну залу Вежі Дзеркал. Її шаль був зроблений із шовку настільки рідкісного, що створював враження масивного, немов живого. Коли я притис його до вуст, він залишив по собі аромат морви.
— Сідай, — запросила вона.
Я потонув у жовтій оббивці крісла, на яке вона вказала. Нелегко було витримувати її розумний, дещо хтивий погляд. Вона промовила повільним, лунким голосом, і кожне її слово було вагомим, наче камінь, що падає у воду: — Тут ти у безпеці, дитино моя. Не бійся. Хто-небудь, принесіть йому напій.
Похмура дівчина вийшла з декоративного лісу і, наблизившись, опустила мені в долоні предмет, виготовлений зі скла й срібної філіграні.
— Дякую, — сказав я, обережно приймаючи його. Це було щось на зразок лампи, з круглим черевцем і чотирма срібними ніжками. Кілька подібних «ламп» стояло на низькому столику посеред кола гостей; з кожної стирчала вигнута рурка зі скла.
— Пив коли-небудь раніше лос? — запитала Верховна Жриця.
Я заперечливо похитав головою.
— Який ти щасливий, що скуштуєш його вперше! Отакий він, привілей молодості!
Навпроти мене сиділа худа, як дротик, молода пані з голодним виразом обличчя; її спідниці були прикрашені павичевим пір’ям, що мало коштувати щонайменше цілий маєток. Вона взяла зі столу одне з тих барилець, вклала рурку до вуст і заходилася смоктати, підморгнувши мені фарбованим оком. Стовпчик золотистої рідини наповнив рурку. Я пішов за її прикладом і зробив обережний ковток з врученого мені барильця. Язик занурився в густу, солодку й міцну персикову настоянку, що її олондрійська аристократія вживає як відновлювальний та відсвіжний напій. Ії аромат і вогняна консистенція перевищували всяку міру: в мене склалося враження, наче я п’ю нерозведені парфуми. Однак, коли минулася коротка хвиля нудоти, мої судини наповнилися енергією. Я вдруге подякував Верховній Жриці, і вона навіть злегка реготнула, ледь розтуливши губи, при тому що досі ще жодного разу не посміхнулася.
Кімната розпливалася, підточена дією лосу. Лютніст знову взяв свій інструмент, і липке повітря наповнилося сумними звуками, а гості поринули в розмови, жартували й попивали свої напої, занадто ввічливі або занадто пихаті, аби помічати мою присутність. Пані, яка допіру допомогла мені з напоєм, била себе рукою в пласкі груди так, що аж їй бряжчали золоті браслети, і супроводила це заняття серією безпорадних вигуків; обіч неї якийсь чудного вигляду чоловік, молодий, але з колючим мертвотно-білим волоссям, щось оповідав, щоразу перериваючи себе презирливим знизуванням плечима. Ще один юнак намагався підпалити свій черевик; інший, розчервонілий красень, лежав на підлозі, а голова його спочивала на тілі гончака. Злодійкувата мавпа згорнулася калачиком на колінах фарбованої позолотою красуні, й та своїми доглянутими відбіленими нігтями чухала хитрій тваринці вуха. Були серед гостей стрункий придворний, одягнений у шовк персикової барви, і пані середнього віку з пучками фіалок над вухами, чиї щоки з кожним випитим ковтком лосу щораз більше обвисали. Серед слуг, що сиділи на підлозі, я помітив ніссіанську рабиню фатальної краси; вона тулилася щокою до руки, простягненої на порожньому кріслі.