Глава дванадцята
Історія Тіалон
Наступного дня мені було зимно — так зимно, що цокотів зубами. Орду помацав мені чоло і виніс залізний нічний горщик, куди я виблював гидкою сірою рідиною. Я не приєднався до інших на щоденній прогулянці в саду, а згорнувся калачиком і сховав обличчя, закутавшись у простирадла. Поки спав, мені снилися острови, братове посвистування, тіні птахів, а коли прокидався — починав рахувати хвилини, наче це могло заспокоїти лихоманку. З-за стіни чулися крики: це стогнав божевільний, без слів і без змісту, з підвиваннями, як у молитві.
Тіалон прийшла мене провідати. Це був її перший візит за кілька тижнів. Вона принесла з собою скриньку для письма і мокру парасолю, бо на Вельвалінгу йшов дощ. Її волосся закучерявилося і було припорошене дрібними крапельками — вітер задував дощ під парасолю. Поклала свої речі під стіну і, не спитавши дозволу, сіла на краєчок мого матраца, війнувши принесеним у складках одягу холодним повітрям, і посміхнулася мені — непевною посмішкою, бо обличчя мала змарніле й хворобливе, а під очима їй залягли помітні тіні.
— Джевіку, — почала вона.
— Тіалон.
— Ти погано почуваєшся? — запитала тихим голосом.
— А ти? — відпарирував я.
Од цього її посмішка стала теплішою, а на очі навернулися сльози. Вона поплескала мені зап'ястя крижаною рукою.
— Ні. Я дуже добре почуваюся. А ти все ще читаєш Олондрійську Лірику?
— Так. А ще Роман Долини.
Вона кивнула. Її очі сяяли прозорим небесним світлом, наче дощ сполокав їх.
— Я теж дещо читаю. Читаю твої листи. Пробач, що не відповіла на них. Замість відповіді прийшла сама. Я не залишуся надовго. Повернуся назад, у своє реальне життя. Пам'ятаєш, я казала тобі, що щось збудувала… Це саме те, що я збудувала. Саме таке життя.
В заломленому світлі лампи її обличчя виглядало молодим, рішучим, нещасним. У тому, як вона піднесла підборіддя, помітно було відчайдушність.
— Я читаю. Роблю нотатки для батька. Сиджу в храмі Каменя, постійно читаю, дивлюся, вдивляюся в глибини таємниці. Камінь… Мені б хотілося показати тобі його. Можливо, тоді ти зрозумієш. Він чорний, важезний, надприродній, вкритий написами… — Вона піднесла руки й широко розвела долоні, окресливши в повітрі невиразну форму, відтак опустила руки й стенула плечима. — Я не можу його описати. Але повір, Джевіку, — він справді маєстатичний. Наша надія. Батько є лише другим дослідником, який спробував витлумачити повідомлення з Каменя. З цієї причини… — вона зупинилася і прикусила губу, потім подивилася на мене і спокійно продовжила: — З цієї причини ми легко можемо припуститися помилки. Розумієш? Для нас, для нашого культу це лишень початок. Ми все ще вразливі — нас продовжують висміювати і ненавидіти… У нас є підтримка короля, але більше ніхто з його близького оточення нас не підтримує. Більше того: його син є одним з тих, хто наполегливо прагне дискредитувати нас. А ще ж є культ Авалеї. Вони ненавидять нас, бо ми відкидаємо те, що вони люблять: розкіш, розпусту, захоплення ангелами.
Вона посміхнулася на вид мого зашарілого обличчя.
— Я знаю, що ти зустрічався з Верховною Жрицею Авалеї. Я все знаю. В нас є шпигуни. — Сльозина скотилася її щокою і крапнула на коліна. — Так. Шпигуни. Ми підслуховуємо під дверима, ми слідкуємо за людьми. Щодня на світанку батько отримує звіти. Це огидно…
Побачивши паніку на моєму обличчі, вона засміялася й обтерла сльози тильним боком долоні.
— Не хвилюйся. Ти у безпеці. Ти ж віриш у це, чи не так? Ти знаєш, що я тобі друг.
Я подивився в її задумливі очі — незмірно щирі очі.
— Так, — мовив я. — Я це знаю. Але я не знаю причини.
— Це саме те, заради чого я прийшла, те, що я хочу тобі сказати. Причину, з якої я тобі друг. Причину, з якої я не зраджу тебе, хоча знаю, що ти збираєшся утекти. Причину всього. Вона подивилася на мене з переляканою усмішкою і ковтнула. — Дивно. Тепер, коли я тут, — не знаю, з чого почати.
Але вона таки почала. Знала, як почати. Глибоко зітхнула і подивилася на свої пальці, стиснуті на темній вовняній сукенці. Тоді підвела голову, глянула мені в очі. І нахилилася до мене, як сестра; а десь там дощ підступав до лунких скель, що оточували Острів.
Вона розповіла мені про село Кебреїс, село Кременю, де покрівлі з битого сланцю, а вікна ґратчасті. Це село холодних вод і скельних ґрунтів затиснене поміж пагорбів на заході, у Фіадуороні, у Темних Горах. Кебреїс: село зачаїлося в неймовірно красивому ландшафті прозорих струмків, яскравих небес і сяючих снігами гірських вершин, у ландшафті, від чийого блиску боляче оку, чиє холодне повітря жалить легені; люди тут потайні, мовчазні, воліють бути в ізоляції. Багато тутешніх чоловіків колись працювали на шахтах. У таких під очима татуювання, і коли вони у розслаблених позах байдикують в кав'ярнях, можна прочитати татуйовані написи «злодій» або «пірат». Серед них був один чоловік, позначений блакитним словом «браконьєр» — бо його схопили, коли він полював на кабана у Келевейні, в Телкановому лісі.