Він пропрацював на шахтах шість років і, відбувши таким чином термін покарання, зійшов з гір у глушину Кебреїса. Як і багато хто з тамтешніх чоловіків, він виявив, що найспокійніше йому живеться у пагорбах, де його татуювання приносить йому не ганьбу, а повагу. Так він і оселився там: разом з такими, як сам, просиджував у маленькій кав'ярні, покурюючи й попиваючи кисле червоне вино на клаптику ґрунту під тентом, так він одружився з єдиною дочкою вчителя проти батькової волі й забрав її жити у свій однокімнатний будиночок поміж вершин.
Дочка шкільного вчителя, як і інші жінки Кебреїса, носила міцний бавовняний одяг, а взимку взувалася в чоботи, обшиті хутром видри. І, всупереч батьковим пророцтвам про приреченість цього шлюбу, ніколи не жалкувала за тонкою білизною чи слугами, ніколи не скаржилася, коли доводилося розбивати лід у відрах. Вона тримала кіз, засмагла на сонці, ловила форель, їла картоплю і відмовлялася брати в батька навіть редьку, а діти народжувалися одне за одним, всі були дикунами, довготелесі, співочі, схильні до авантюр і сильні духом, як їх батьки. Всі вони були добре пристосовані до життя в Кебреїсі й позбавлені нездійсненних мрій. А потім з'явилися на світ дві дівчинки, які померли ще немовлятами; а потім, останнім, — хлопчик, якого мати назвала Лунре, бо він народився у місяць найчистішого світла.
Отаке розповіла мені Тіалон. Оповідаючи, вона аж тремтіла від запалу й час од часу посмикувала комір сукенки. Коли я відкрив було рота, аби втрутитися, вона підняла руку й продовжила оповідати, так поквапно, немов хотіла упіймати історію, перш ніж та утече. Вона розповіла мені про худенького самотнього хлопчика з червоними колінцями, як його мучив кашель, як він плакав, переслідуваний хворобами, як лежав при стіні під вовняними ковдрами поряд з братами в одній кімнаті, розділеній пошарпаним запиналом, як страждав у тій задимленій кімнатчині, як страждав і на відкритому повітрі, як його засипало снігом і він не міг швидко бігати, як батько брав його на довгі прогулянки, щоб поліпшити його конституцію, і примушував кидатися в несамовиті крижані форелеві струмки. Вона розповіла мені, як він страждав усюди, окрім школи, де його дідусь, суворий і гарно одягнений пан, зневірений у всіх хлопчикових братах і сестрах, був зацікавлений, навряд чи сміючи сподіватися, в цьому останньому внукові, отому, з хронічним кашлем. Лунре. Одягнений в полатаний одяг братів, замотаний у шерстяний шарф. Лунре, який іноді, не маючи сили піти до школи, лежав у кутку, блідий і млявий, спостерігаючи, як паморозь вкриває щілину під дверима після того, як згас вогонь. І дід прийшов до нього, спираючись на свою палицю, закутаний у хутряний плащ, хоча вже була весна, і потоки мчали, яскраві й холодні, і де-не-де перші крокуси визирали крізь брудні залишки талого снігу. Це дідусь прийшов і сидів на стільці біля вогнища, і виглядав надто великим і величним для маленької кімнати, і запропонував заплатити за хлопчика, аби той ходив до школи в столиці, де м'якший клімат дасть йому шанс на виживання Так, він міг би оселитися там у купця, дідового брата, в будинку, де його мати колись прожила два роки, де вона навчилася малювати й шити, але так і не навчилася розмовляти олондрійською мовою без того, аби не приправляти її фразами гірського сленґу. Батьки Лунре погодилися, не заради вигоди чи майбутнього престижу, а тому, що Кебреїс убивав їхню найменшу дитину. І мати плакала над ним, так наче він, найважчий і найменше схожий на неї нащадок, був їй дорожчим за усіх.
— Так Лунре вирушив до Бейна, — розповідала Тіалон. — Йому було тоді десять років. Чи варто розповідати, що сталося з ним після цього? Чи варто розповідати про будинок двоюрідного дідуся, торгівця склом, де було заведено влітку спати на балконі? Чи про його школи — приватну школу для хлопчиків та Бейнський університет, — чи взагалі потребуєш ти складати думку про нього, про його пристрасть до читання? Ти читав Фірдреда Бейнського, Про Дев'ять Текстур Світла, читав Лірику Караніса, — отож ти знаєш. Хіба не достатньо тобі знати, що у віці двадцяти одного року він пішов на малолюдну вечірню лекцію і побачив там літнього чоловіка, попередника мого батька, виснаженого і лютого, який закликав молодих студентів приєднатися до роботи з Каменем? Чи знати, що він відчув огиду на вид цієї кістлявої фігури і приєднався до нього не тому, що вірив у мрію, а тому, що не міг встояти перед спокусою потрапити на Благословенний Острів і ходити залами бібліотеки, що обросла міфами… Тільки пізніше він зацікавився роботою з Каменем, завдяки дебатам, що провадилися вченими, які взялися служити старому жерцю. Вони взяли собі за звичай зустрічатися в саду на даху, де квітла лаванда, в сутінкову пору. Саме їхня пристрасність приваблювала його. А пізніше — товаришування з моїм батьком.