— Я побудувала своє життя без знання про те, де він перебуває.
Я часто згадую її саме такою: голова напівобернена, кучері блищать на потилиці над тонкою шиєю, одна рука сягає вниз, щоб підняти парасольку, а друга стискає скриньку для письма, немов якір. Мені здавалося, що вона не торкається землі, миготлива, як світло свічки, зависла в цій крихкій миті затамованого дихання. Потім цю свічку задули, і вона пішла, кімната спорожніла, а по ній залишилися лише швидкоплинне тепло і легкий слід диму.
Після того, як вона пішла, я продовжував дивитися на двері, уявляючи постать свого метра замолоду: темноволосий, але з такими ж пильними, пронизливими, кварцово-зеленими очима, в чорному хітоні, на фоні якого його шкіра здавалась би блідішою. Я уявляв собі, як він стоїть поміж дерев під дощем, у промоклому плащі, й віддається забуттю релігійного споглядання; і мене охопило відчуття, що я образив його, зобразивши таким чином, в його іншому житті, адже він не хотів, щоб я про те життя знав. Але тепер вже запізно: мойого метра, Лунре Бейнського, безповоротно замінив Лунре Кебреїський. А маленький хлопчик, який лежав у кутку і спостерігав за памороззю на дверях, замінив усі мої фантазії про дитинство метра.
Моя уява малює певне патіо, де я бачу свого метра й Тіалон, розтерзаного чоловіка і дівчинку-підлітка: ілюзорне місце з перламутровими квітами поміж гойдливих мигдалевих дерев, чиє листя блищить краплями нещодавнього дощу. Це місце — місце сліз. Та все ж їх сміх одбивається луною від каменів, сміх цього високого чоловіка з дещо відстороненим виразом обличчя, з самотньою посмішкою, зодягненого у темну вовну, невідповідну до сезону, і дівчинки в короткому прямому платтячку з тієї ж тканини. Вони розмовляють під деревами. У дівчинки волосся барви темного меду, заплетене в чотири пухнастих кіски, що їх так полюбляє зачіпати листя. У неї ноги трішки «іксом», очі осяйні, наче вечір після зливи, і стрункі, мелодійні, як в оленяти, щиколотки. Вони знову сміються. Її очі під густими віями бистрі й живі, а його очі позначені зморшками в кутиках. Ця дівчинка схвильовано і надто зріло як на свій вік говорить про класичні твори, при тому що вона все ще спить в одній кімнаті зі старою нянькою… І він дивиться на неї, спостерігає, як сліпуче світло ковзає її плечем, миготить, коли вона рухається під деревами, міняє колір її шкіри від блідо-піщаного до осіннього, а в тіні — старого срібла. Її прекрасна шкіра, яка все ще залишається шкірою дитини. Він помічає, що шкіра ця майже такого ж кольору, як її волосся. Різниця нескінченно мала: але у цій різниці відтінків криються цілі пустельні армії, міста з мармуру в полум'ї. Повітря тоншає від звуку її сміху та від аромату дерев, а потім од сну й сіножатей, що ними пахнуть її руки, коли вона обвиває ними його шию і повергає його ниць цнотливим поцілунком. Болючі спогади пробігають іскрами в його волоссі. Пізніше, коли вони прогулюються, вона дивуватиметься, чому їм раптом стало сумно, і він не зможе це пояснити; він скаже: «Не треба було нам їсти мідії. Вони пахнуть смертю…» І їм обом захочеться плакати в сутінках.
Я бачу, як йому виступив піт на чолі, яке набуло кольору сала, і уявляю, як він тікатиме на край світу, поклавши між собою і цією милою, необережною дівчиною неосяжне море, занурившись в країну чужих квітів. І ніколи, навіть у маренні острівної лихоманки, він не дозволить собі вимовити ім'я втраченої дитини. А що стосується її, то вона вимовлятиме його ім'я лише на самоті, згорнувшись калачиком у своєму маленькому ліжку, і сльози блищатимуть у місячному світлі.
Сьогодні в домі тихо. Стара няня сидить біля вогню, щось бурмоче до себе, напівсонна. Молода дівчина збирає брудні тарілки зі столу і несе їх на темну кухню. Раптом вона визирає назовні. Балконні двері прочинені, ніч м'яка й гуде голосами літніх комах. Далі чути її переляканий крик і брязкіт тарілки об підлогу. Вона помітила зникнення зірок.
Опівнічна пора. Двері зарипіли, відчиняючись, і я одразу прокинувся, боячись, як завжди, відьомського світла, що супроводжує появу привида. Та це було лишень тьмяне світло ліхтаря, і чиясь рука, немов залізний скіпетр, ґвалтовно штовхнула мене в шию.
— Вставай. Вставай.
Це був Орем, Верховний Жрець Авалеї, у плащі з капюшоном. Його рукав був мокрий і тхнув сіллю. Бо йому вже довелося вибиратися на берег, де гойдався на хвилях човен, тихий і темний, що чекав на свій вантаж: святого-втікача.
Книга четверта