Подих Ангелів
Глава тринадцята
В Долину
Човен швидко ковзав водою й ніччю до Етендрії, в місто, назване на честь «Прекрасного Палацу» з видом на море. Ми прибули надто рано, щоб пристати до берега, не привертаючи до себе зайвої уваги, отож кинули якір в виду міських вогнів і стали чекати світанку. Повітря було холодне, море неспокійне; човен танцював на кінці линви, як те лоша. Я великими ковтками вдихав сіль і темряву; пригадалося, як давніше, в Бейні, купував квиток в Етендрію. Пам'ять дала полегшу моєму серцю: я нарешті рухався на схід, де було тіло ангела. Мій шлях сплівся у вузол, повний петель і бар'єрів, але в кінці його — я був певен — лежала свобода. Наче на схвалення мого вибору, ангел відступила. Вона десь неподалік — я відчував її в своєму серці, як зеренце отрути, — але, відколи ми розмовляли в Поясі Авалеї, вона більше не шматувала моїх ночей.
Орем замаячив у мене за плечем; іскра моєї нової впевненості здригнулася й потьмарилася.
— Евнеаньї, — заговорив він.
— Я просив вас не кликати мене так.
— Але чому? Ти ж ним є. Ну, але менше з тим, — продовжив він свою гладку мову погідним голосом, тим часом лице його зовсім заховалася в капюшоні. Лиш світло зірок блищало на зубах. — Скажи мені, чи добре почуваєшся?
— Так.
— Чудово, чудово! У тебе міцна конституція; власне, ти, як і я, — цвіркун.
— Цвіркун, веймаро?
— Опівнічна істота; бард, хитрий лис. Всеньку ніч музикує, а вдень такий: ох! як я стомився!
Його капюшон зсунувся набік; це він, мабуть, у пантомімі схилився щокою на руку. Я мимоволі усміхнувся власній думці про те, що Орем надзвичайно схожий на цвіркуна: своєю жвавістю й акуратністю, чорними очима, надмірною щуплістю кінцівок і навіть стрекотінням голосу.
— Так вже сталося, що я віддаю перевагу дневі, — відповів я.
— Шкода. Але незабаром ти можеш змінити свою думку — ніч-бо належить Авалеї.
— Ніч — можливо. Але не я.
— Припини, евнеаньї. — В його голос закралася м'яка нотка застороги. — Якщо ми хочемо досягти успіху, маємо бути друзями.
Він поклав долоню на мою руку, і кожен його палець був точним і делікатним, як ланцет лікаря. Його дихання злегка відгонило гнилою полуницею.
— Ми будемо пересуватися легко й швидко. У мене тільки одна скриня, і Миросу, моєму племіннику й камердинеру, наказано викинути її, якщо нас переслідуватимуть.
Я згадав, що це ім'я належить безтурботному привабливому молодику, який першим вивів мене з Домів.
— Мирос тут?
— Так, але не про це мова. Послухай. Ми уникатимемо корчем, де лише зможемо, принаймні поки не потрапимо до села Нуїллен, на східному краю Долини. Там ми влаштуємо Ярмарок. Це зрозуміло?
— Так.
— Скоріш за все, це не завадить Телкановій гвардії нас знайти. Ми — досить помітний загін, принаймні тебе й мене легко впізнати. Я кажу це без смирення й без марнославства, не хочу ані полестити, ані засудити тебе. Ми маємо бути готові до зустрічі з небезпекою. Маємо припускати, що нас знайдуть.
Човен зрадницьки гойднувся піді мною.
— А як же ж друзі вашої пані? Всі оті розмови про її силу? Ви казали, що буде легко.
— Так і буде, так і буде, жодного сумніву, — заспокоїв він мене, погладжуючи мою руку; його нігті чіплялися за вишивку на камзолі, що його він мені дав.
Я прибрав руку.
— Кажіть прямо. Нас знайдуть чи ні?
— Я не кидаю кісток, — відповів він, сміючись. — Бог Оракулів не має підстав любити мене. Я кажу, що це буде легко, бо я в це вірю. І ще я кажу, що ми маємо припускати, що нас знайдуть, бо в це я також вірю.
Поки ми розмовляли, небо трохи посвітлішало; капюшон жерця чорнів на тлі близького світанку. Коли він зробив рух, аби скласти руки, вони видалися зовсім білими.
— І що станеться, якщо нас знайдуть? — гостро запитав я.
— Для тебе наслідком будуть Сірі Доми. Довічно. Для мене… — Він знизав плечима, усміхнувся сліпучо — наче разком перлів сяйнув. — Я не боюся темного місця.
Перед світанком Орем зник під палубою, і, як день міняється місцем з ніччю, так на палубу піднявся Мирос, що раз по раз позіхав і тер очі. Побачивши мене, заусміхався широко.
— Доброго ранку, евнеаньї, — гукнув він, незграбно вимовляючи незвичне слово, і заходився витирати долоні об поли своєї простої льняної туніки.
— Називай мене, будь ласка, на ім'я.
— О, так значно краще! — відповів він з явною полегшею. — А як тобі на ім'я? Шевас?