Я мимоволі зареготав — шевас олондрійською означає «ріпа».
— Джевік Тіомський.
— Добре! Але, якщо не заперечуєш, я залишу в спокої місце твого народження, бо для мого неповороткого язика це надто тонкий звук. А ось «Джевік» — то інша справа.
Він вимовив це як «Шевік», так само, як вимовляв мій метр — зрештою, так вимовляли всі олондрійці, за винятком Тіалон, у якої було вухо музиканта. Він відтяг мене за руку з того місця, де за мить прохурчало поворотне вітрило, і ми удвох, спершись на бортові поручні, спостерігали, як місто набирає обрисів. Мирос був зовсім не схожий на свого дядька: жрець — білошкірий і темноволосий, а Мирос — кучерявий шатен із золотавою шкірою племені латів, народу Долини. Він лише нещодавно приєднався до дядькових слуг — щоб уникнути якихось неприємностей, як було зрозуміло з його ухильних відповідей і нервового мацання перлини у мочці вуха.
— Я зовсім не розуміюся на камердинерській службі, — похмуро додав він. — Лишень сподіваюся, що на нагір’ях зможемо трохи пополювати. Був би я вдома, міг би полювати в Келевейні з іншими своїми дядьками… Але я сам винен. Покинути свій дім — це завжди помилка. — Згадавши мою ситуацію, він виправився: — Я маю на увазі себе і таких людей, як я, неосвічених, ні на що не здатних, окрім як на неробство…
Я засміявся і сказав, що він таки правий.
— Мені й самому слід було залишитися вдома.
На останніх словах печаль стисла мені горло.
За хвилину я опанував себе і продовжив:
— Але, як би там не було, ти при своєму дядькові, при жерцеві. Ти, мабуть, захоплюєшся ним.
Мирос витріщився на мене; сказане чи то розсмішило, чи то вразило його. Він озирнувся туди-сюди, а тоді нахилився мені до вуха і прошепотів голосно й лукаво, скидаючись на сценічного злочинця:
— Захоплююся?! Та я ненавиджу його, як кольку в печінках.
«Евмені — це Евмені, Кестенья — це Кестенья, але Долина — це Олондрія». Так писав Фірдред Бейнський про Файяліт, чи «Долину»; і його слова, здавалося, бриніли в повітрі, що кинулося нам назустріч на відмитих до білого східцях, що вели у місто. Моєю шкірою пробіг дрож на його дотик, а дух мій піднісся. Надто вже великих зусиль треба було б докласти, аби почуватися нещасним у цей прозорий ранок, бувши перенесеним із Сірих Домів у Етендрію, місто, розташоване між Долиною та морем, місто, знане своїм виробництвом солодощів, де навіть сам тиньк дихає ароматом мигдалевого тіста. Мирос кинувся наймати карету, а мене залишив під тамариндовим деревом разом із жерцем, що мовчки сидів на своїй подорожній скрині, насунувши капюшон аж до губ; явно не втішений прегарним ранком, він, як тільки Мирос повернувся, заліз в карету і захряснув дверцята.
— Що це з ним? — запитав я Мироса пошепки.
— Що? З ним? Все добре. Поглянь лишень на цю красу!
Мирос впав у екстаз на вид елегантних, молочно-білих коней. Він запросив мене сісти разом з ним на візницьке сидіння, і я з задоволенням погодився. Як тільки він примостив дядькову скриню, ми піднялися на передок і рушили.
Малий хлопчик гнав кіз під каштанами вздовж каналу. Крамар, сидячи при вікні, супив брови над газетою. Дівчина з візком прив’ялих бегоній на продаж люто позіхнула і заходилася чіхатися під пахвою, задерши худу руку. А потім ми несподівано опинилися посеред торговищ, у полоні всепоглинаючого запаху грибів і диких на вигляд селян-гув’ялхі в робах, з грубими олов'яними кульчиками у вухах; вони оточили нашу карету, горлали і жестикулювали, виставляючи салат-латук, ковбаски, кошики з кропивою, головки солоного сиру. Мирос попросив у жерця два дрої й купив за них паперовий конус із газетного аркуша, наповнений тютюном.
— Поглянь! — кинув він, штовхнувши мене ліктем між ребра. Там, позираючи на нас незворушно і з легким натяком на кпини, сиділа поміж цибулею прекрасна молода селянка… У цій країні й чоловіки, й жінки гув’ялхі носять довгі прямі роби, темні або вицвілі до різних відтінків синього, підперезані мотузкою або шкіряним паском, і ефект од цієї сукні, на диво провокативної, коли вона одягнена на вродливу жінку, протягом століть був об'єктом оспівування в поезії. М'яка бавовна, коли вона зношена, не приховує обрисів тіла. «Мала Долонько-з-Листочок, — співається в старовинній народній пісні, — прийди-но знов зачерпнути води у тій своїй робі старій, що носила раніше сестричка твоя, у робі, що перса твої облягає, мов дощ». Мирос підніс руку, дивлячись на дівчину, і вона пирснула сміхом собі у долоньку. Наша карета підстрибом пхалася уперед, прориваючись крізь натовп, навалені купами редиску, дикі іриси, волохаті козячі бурдюки, напняті свіжовичавленим вином, і їстівні гриби, схожі на жовте мереживо. Далі ми минули кінський цвинтар з голубими кінними статуями і мавзолеєм, де спочивають улюблені герцогські румаки; а відтак, зіп’явшись на невеликий пагорб, наштовхнулись на саме лоно Олондрії, хвилясте і засліплене світлом.