Моя мати найстійкіше опиралася святковій атмосфері в домі. У ніч по прибутті чужинця вона у своїй кімнаті спалила черепок сушених трав: за їдким димом я визначив, що то було листя, яке охороняє від привидів-леопардів. Слідом йшли дражливі дими проти кажанів, прокази і падучої хвороби, а також ті, що, як кажуть, мають звільняти людські житла від довгопалих духів. Після нічних чувань над глиняними черепками вона бродила домом з виснаженим і страдницьким виразом на обличчі, а тіло мала геть мляве. Дружина мого батька, з усієї сили красуючись в кульчиках з бейнськими перлами, скаржилася, що моя мама осоромить всіх нас своїми забобонами, але я думаю — вона в глибині душі потерпала, що чужинець і справді свого роду привид і що мама прожене його, а з ним і новий статус нашої родини.
— Поговори зі своєю нянькою, — просила вона мене. — Вона робить дурня з твого батька. Подивись на неї! В неї таке «пізньоранкове» лице, наче на похороні.
Я спробував поговорити з нею, але вона лише подивилася на мене печально і запитала, чи ношу я під спідньою сорочкою шворку із заговореної шкіри. Я намагався захистити чужинця, мовляв — він людина і нічого більше, хоча й іноземець, але вона прошила мене таким темним, пильним поглядом, що мої слова застрягли мені в горлі.
Олондрієць пробував, з властивою йому незграбністю, заспокоїти маму, знаючи, що вона дружина господаря, проте його зусилля незмінно зазнавали невдачі. Вона уникала його тіні, цілувала пальці кожного разу, коли чула його розмову, і відмовилася од його родзинок, злякано скрикнувши:
— Вони схожі на мавпяче лайно!
Одного разу, в патіо, я побачив, як він наближається до неї, на що вона поквапливо впала на коліна, як ми всі це робили в перші дні, будучи незнайомими з його звичаями. Я вже помітив, що північного гостя обурює ця острівна традиція, отож заховався при вході, щоб побачити, як він поведеться з моєю мамою. Він навчився торкатися слуг, кладучи їм руку на тім’я, аби змусити їх підвестися, але, схоже, не бажав робити те ж саме з мамою, яка терпляче клячала; і справді, як я тепер знаю, на його збентежений олондрійський розум моя мати посідала високе становище господині цього дому. Розігралася сумна комедія: північний гість вклонився, поклавши руку на серце, але мама не бачила цього, бо дивилася вниз, у землю. Очевидно, він хотів попросити про щось, але, зовсім не знаючи нашої мови, не мав інших засобів, аби дати себе зрозуміти, окрім жестів та виразу обличчя. Він прочистив горло і зобразив своїми довгими руками дію пиття, але мама, все ще дивлячись у землю, не бачила цього і залишилася нерухомою. На це олондрієць зігнув удвоє своє довжелезне тіло і знову зобразив пиття, намагаючись перехопити її погляд, який був пильно прикутий до кам'яних плит. Побачивши, що мама у вкрай скрутному становищі, я вийшов зі свого сховку. Мама втекла, а я приніс нашому гостю глиняний кухлик води.
І все ж чужинцю був притаманний дух наполегливості, бо через дружбу з Джомом він переконав мою матір: хоч і не походить з цього світу, та принаймні доброзичливим таки є. З перших же днів Джом, цей юнак з тужливим голосом сутінкової пташки і маленькими очицями звірятка, якнайкраще почувався в товаристві чужинця. Джом був сином своєї матері: носив шкіряні шворки під одягом, залізні амулети на зап'ястках і маленьку сумку з насінням сезаму на талії, і мама так пропахтила його одяг і волосся димом смалених трав, що ми думали — нашого гостя здмухне назад у море, щойно він підійде до брата. Втім, Джома схвилювала присутність чужинця і він шукав будь-якої нагоди поговорити з ним — з усіх нас лише брат не знав, що гість не зможе зрозуміти. А чужинець завжди зустрічав його з посмішкою щирого задоволення, тиснув йому руку, як це роблять олондрійці з рівними собі й з близькими. У зеленому шатрі тінистих дерев, вкритих майже прозорим блакитним цвітом, обидва співрозмовники розмовляли мовою гортанних звуків і жестів, а ще красномовного вигинання брів. Джом навчив північного гостя перших слів мовою кідеті, а були це слова «дерево», «помаранча», «папуга», «зяблик» і «шпак». Брат був зачарований довгими, витонченими руками чужинця, його золотими й срібними перснями, його кульчиками з блакитними каменями в прожилках, а ще — як і ми всі — мелодійністю його вимови та достоту крокодилячими очима: ще одним із перших вивчених Лунре слів було «зелений». Одного вечора Лунре приніс зі своєї кімнати дерев'яний сюрчок, яскравої барви, з трьома маленькими дудочками, схожими на флейти із західного Естінавета. На них він умів імітувати закличне цвірінькання співочих пташок півночі: музику, яка розповідає про виноградники, оливкові дерева та священні ріки. Коли забриніла ця дивовижна музика, брат заплакав і запитав: