Ми рухалися в напрямку від моря. По ліву руку від нас нависали високі вапнякові скелі, вкриті дерням та нечисленними пошкодженими вітром деревами; по праву руку місцевість розлягалася, немов сувій шовку, розгорнутого на торговищі, наче парфумована олія, розлита відчайдушним жестом. Етендрійський Шлях, широкий і доглянутий, звивався вниз у Долину, в тінь скель і в пахощі мокрих трав. Урожай винограду вже було зібрано, і околиці повнилися пом'ятими лозами кольору іржі, що із часом м'якшав, а ще — пташиним співом і спокоєм… Все сяяло в тому розкішному світлі, яке називається «подихом ангелів»: пагорби, вкриті золотом пізньоцвіту, вітряні, з бронзовими гілками каштани і радху — будинки селян, хаотичної розбудови споруди, увінчані почорнілими димарями. Дерева й дахи чітко вимальовувались на тлі чистоти неба, якому осінь подарувала неповторну синяву. Курява вилискувала над шляхом, і її запах змішувався з дикими пахощами диму й трав, настояних у низинах полів.
На цих яскравих рустикальних просторах, далеко від будь-яких корчем, ми зупинилися в радху. Жрець, який незмінно ховався в кареті, здавалося, не відчував потреби у відновленні сил, а от ми з Миросом зголодніли, бо від ранку покріплялися лише білими грушами й фіґами, придбаними по дорозі.
— Тут ми обов'язково отримаємо щось їстивне, — заявив Мирос, скеровуючи коней вздовж колії у траві, прокладеної сільським візком. — Навіть якщо це буде лише бейс і капуста. Їв коли-небудь бейс? Це те, чим тут люди виживають: хліб з каштанового борошна.
Ми наблизилися до великої, сумбурної форми радху, що стояла серед пишних цитринових дерев, перетнули город, засаджений цибулею і капустою, минули цілу купу розбитих тачок і похмурого віслюка, що жував траву в тіні. Збуджені діти висипали надвір, аби привітати нас. — Стережіться коней! — гукнув Мирос у бік малих хлопчика та дівчинки, ще й голого немовляти, що шкандибало за ними. Їх пронизливі крики супроводжували нас, поки ми заїжджали кудись на кшталт відкритого двору, заметеного від листя, випеченого сонцем і вкритого товстим шаром куряви.
Ми спустилися з передка і рушили на звук дверей, що стрімко розчинялися і з лоскотом зачинялися десь у глибині кривобокої кам'яної споруди, посталої перед нами. За мить з'явився хлопець з глиняним глечиком і став повільно лити з нього воду на наші брудні руки. Ця церемонія відбувалася над краєм кам'яного жолоба під стіною, який відводив воду на город. Хлопець працював дуже зосереджено і голосно сопів носом. У вухах мав потьмянілі срібні кульчики у формі маленьких корівок. Краплі з наших мокрих рук зволожили землю в цьому затишному маленькому дворі, де в грубо витесаній дерев’яній бодні мокла синя тканина, де курчата дзьобали печену кукурудзу, покинуту дітьми в тіні обвитого плющем причілку. Перехняблена передня стіна радху пропонувала геть дивний вибір входів, а саме кількоро аркових дверних отворів, установлених під кутом один до одного: виглядало так, наче кілька архітекторів не погодили між собою з планом будинку і кожен поринув у роботу без консультацій з іншими. Насправді такий здогад був недалекий від істини, бо радху являє собою сімейний проект, який розширюється від покоління до покоління, як оброслий потомством гриб. У тому дверному прорізі, що був більший за інші, з'явився кремезний клишоногий чоловік і вклонився, притискаючи тильний бік правої долоні до чола.
— Ласкаво просимо, ласкаво просимо! — прогудів він, ступив назовні й підніс свої порепані руки до жолоба, аби мовчазний хлопець і йому полив. — Ласкаво просимо, телмарон! Гадаю, ви прибули з Гулюету? Від молодих принців? Це така честь…
— Ні, з Етендрії, — відповів Мирос.
На ці слова обличчя старого витяглося. Він витер руки об поли роби.
— То ви не винарі?
— Ні, борони нас, Трояндо! — Мирос зайшовся голосним сміхом. — Ми служимо жерцю Авалеї. Він там, у кареті. Відпочиває. Вийде, коли буде готовий. Але ми удвох, сказати по правді, здихаємо з голоду. Майже.
— О! — вигукнув старий. Його обличчя знову розпливлося в посмішці, він навіть реготнув, вдавшись до пояснень: — Я подумав було, що ви крамарі — ох вже ті продавці вина, так вони нас гноблять, просто спасу нема, — але Авалея! — Він схилив голову і торкнувся чола. — Праведно є їй поклонятися. Ми тут, в Долині, любимо її, телмарон. Моя власна дочка хотіла бути однією з тих, що їй присвятилися, але в нинішні часи храм набирає менше послушниць… — Він махнув головою кудись через плече і за одним заходом товстим пальцем прочистив собі вухо. Потім старий запросив нас увійти під арку, і ми опинилися у величезній старій залі, явно оригінальній світлиці з часів побудови радху, в якій панувало закіптюжене огнище.