Коли я відвів погляд од книжки, Ков'ян постукав по своєму келишку на знак схвалення. Його сестра посміхалася над своєю кавою та облизувала зуби, щоб прибрати з них гущу.
Світло вичахало, зношене до нитки. Ков’ян встав і підніс сірника до маленького каганця, що стояв на шафі. Аж тоді, коли стало зовсім темно і бліде світло зірок стало сотатися крізь ляду в стелі, Верховний Жрець Авалеї зайшов у світлицю. Він ступив через поріг без будь-яких запитань, без жодних виявів поваги, відкинув свій капюшон, очі йому блищали, а гув’ялхі по черзі підходили до нього й цілували в руку, і життя, що почало було входити до моїх вен, завмерло, як сік у поваленому дереві, і я знову згадав про присутність смерті.
Жрець сів, відмовився від вина й тушені і прийняв лише склянку води та шматочок сиру. Його жахливий, люблячий погляд обіймав усе, що він бачив у Ков’яновому домі.
— Чому ніхто не оповідає казок? — озвався він. — Посеред нас є чужинець, острів'янин. Тож розважмо його за звичаєм Долини.
— Бабусю, бабусю! — загукали діти.
Ков’янова сестра склала руки, її очі променилися втіхою у світлі каганця.
— Ну гаразд, — відповіла вона. — Оскільки наш гість захоплюється Романом Долини, я розповім йому дещо дотичне.
Вона вмостилася зручніше, аж стілець під нею зарипів. Вона прочистила горло. Десь у глибині світлиці запхинькала дитина, але її одразу прикоськали і знову запала тиша. І тоді жінка розповіла свою казку голосом гортанним і водночас гладким, як новий індійський шовк, і тільки кішка з-за стіни час від часу переривала розповідь своїм вереском.
Люди Дому, о Люди Дому! Ця історія нічию кров на воду не перетворить.
Розповідають, що Фінья Чаклун, бувши одержимим забороненим коханням, вирушив у Евмені, щоб битися з піратами Морського короля; бо в ті часи народ архіпелагу був сильним, і пишався своєю силою, і переслідував наш народ аж до рівнин Мадха. Отже, Фінья доплив до Солоного Узбережжя, де море біле, як молоко, земля бідна, як попіл, а вітри знесилюють тіло. Там він знищив багатьох злих людей силою меча і магії, чим здобув собі славу. І в той час спіткала його отака пригода.
Сталося так, що він отаборився в покинутій частині узбережжя; з ним були Дрод, і Роволон, і Мальдар, і Кет Гайовий. Коли вони перебули там ніч, Фінья першим побачив світанок, а ще побачив білого дельфіна, якого винесло на пісок. І був той дельфін чудовий, як перлина, і тіло мав прегарно збудоване, немов лілія, а оскільки був іще живий, то юнак поспішив спуститися на берег, аби врятувати його. Та коли Фінья добрався туди, сонце, що сходило над Дуоронвеєм, вдарило по дельфіну, і той щез, наче був із морської піни.
І так засмутило Фінью зникнення такої благородної тварини, що він приховав од своїх товаришів те, що бачив. Проте, коли вони захотіли якнайшвидше продовжити подорож, він висловив бажання стати табором на тому ж місці й на другу ніч: сказав-бо їм, що його болить рана. На світанку він прокинувся і побачив дельфіна, який, здавалося, був на порозі смерті, і юнак кинувся вниз колючими пісками, всіяними гострими мушлями; і вдруге сонце зійшло раніше, ніж він дістався до дельфіна, й істота, пильно дивлячись на нього, розчинилася в морі.
Тоді Фінья засмутився ще більше, ніж раніше, і не захотів залишити це місце, хоча всі його товариші були готові рухатися далі. І Дрод сказав:
— Звісно, що чаклунова рана загоїлась; а чи не є те, що тримає його тут, боягузтвом?
Тоді Роволон, і Мальдар, і Кет злякалися, що їхнє товариство розколеться, і що Фінья викличе Дрода на поєдинок за образу; але Фінья сказав лише:
— Розплата відкладається, Сину Кобили.
І вони й третьої ночі отаборилися на тому ж місці, хоча й вельми стривожені.
Але Фінья вирішив не спати, і спустився на порожній берег, і став навколішки там, де бачив дельфіна. Всю ніч він пильнував, і коли небо зблідло, дельфіна винесло на берег, і Фінья обхопив його руками у великій радості. Тоді дельфін заговорив до нього, питаючи:
— За який же ж мій вчинок ти, Дитя Жінки, платиш мені такою тяжкою образою? — А Фінья запитав: — Зглянься, де ж тут образа? Я побачив твою благородну красу і захотів урятувати тебе від загибелі, що її несе тобі світло. — Хіба це не образа — хапати королівську доньку? — відповіла дельфінка. — Пробач мені, — засмутився Фінья, — я діяв у незнанні. — Хай там як, — відповіла дельфінка, — ти мені заплатиш. — Охоче, — пообіцяв юнак. — Раз вже ти мене торкнувся, — сказала дельфінка, — то не відпускай.