І пірнула у хвилі й попливла на захід, а Фінья притиснувся до неї, обхопивши за шию. І так вони пливли, аж поки не припливли до чудового міста на скелі, якого чаклун ніколи не бачив і про яке ніколи не чув. Гойне було те місто; вкривало собою весь скелястий острів, і повно було в ньому гарних криниць, палаців і садів, але воно мовчало: жодна жива душа не вийшла з-поза його стін, і ланцюги покинутих криниць сумно стогнали на вітрі. — Йди туди, — звеліла дельфінка, — і зайди до головного палацу. Там побачиш велику залу, всю з каменю, а в підлозі маленький отвір, заткнутий чопом з виноградного листя. Витягни той чіп і побачиш, що буде.
— Охоче, — сказав юнак і переліз з дельфінчиної спини на білі сходи, що вели до міста. А вона залишилася у воді, балансуючи на хвості, й спостерігала за ним. О, скількох героїв посилали отак уперед на біду.
Зайшовши туди, чаклун щиро захопився цим містом, яке було просторішим і витонченішим за будь-яке інше місто, бачене ним у подорожах. У порівнянні з цим містом фортеця Біл, що переслідувала його у снах, здавалося грубою, неначе якась стайня, і придатною хіба на те, щоб у ній оселилися безмозкі тварини. Дахи у цьому дивному місті були яскраві, колони дивовижно високі, житла величні й просторі, з гарними фундаментами та квітучими арками; його вулиці, вигнуті або прямі, мали гарні пропорції, а мовчазні площі в тіні високих палаців наповнювали мандрівника трепетом. Дуже мізерним почувався чаклун у тому місті, замурованому в забутті. Він піднявся порожніми сходами головного палацу, найрозкішнішого з усіх, де кам'яні леви позирали на нього, але жодної живої істоти, бодай пса якогось, він там не зустрів. У центрі цього палацу, як і передбачала дельфінка, він знайшов величезну залу зі стародавнього каменю і крихітну діру, заткнуту виноградним листям. Оскільки він був рішучою людиною, то, не вагаючись, нахилився й відразу витягнув чоп.
Зала заходила ходором так, що Фінью кинуло лицем униз, і він боявся, що палац обвалиться просто на нього. Стіни все ж витримали; та страшнішим за землетрус був почутий ним голос, жіночий голос, чиє звучання перетворювало його кістки на воду: — Нахабо смертний, — мовив голос. — Гадаєш, що тебе не пам'ятаю я? О, гірко жалкувати будеш ти за злочин цей, що ним заплямував ти сьогодні свою руку. Цей народ перебуває під моїм прокляттям за свою гордість і чаклунства глибину, що перевершувала міру, для смертних корисну. А ти зламав моє святе прокляття; о, повір, ніщо тобі тепер не допоможе. Так каже твоя доля, так зірки на небі провіщають. — Ой леле! — скрикнув Фінья; колись-бо він образив богиню Сарму, і та тепер його ненавиділа. І він почув калатання дзвонів.
Вулицями міста котилися звуки тамбуринів, барабанів і веселих флейт; скрізь люди співали, обіймалися і танцювали з шаленою радістю. Молодий чаклун проштовхався крізь натовпи до самого краю міста в пошуках дельфінки, яка змусила його розсердити богиню Сарму. Але замість дельфінки у воді плавала небаченої вроди діва, зодягнена у білі шати, які колихалися довкола неї і змішувалися з її довгим чорним волоссям. — Допоможи мені піднятися! — гукнула вона. І Фінья зійшов по сходах і допоміг їй, і вона стала на ті білі сходи свого міста і лила сльози з великої радості. — Дякую тобі, благословенний чаклуне, — пролепетала вона. А Фінья відповів: — Ой леле, милостива панно, навіщо ти змусила мене грішити проти богині, яка вже й так мене ненавидить? І принцеса здивувалася: — А що таке? Що вона сказала? — Що ви тут злі чаклуни. — Ох, ні, — заперечила діва. — Це якраз вона зла; вона зненавиділа мене за мою красу. — У це я якраз цілком можу повірити, — сказав Фінья; молода особа й справді була вельми приваблива, наділена бронзовою шкірою, чорними очима та смоляним волоссям, ще й формами такими, що здатні спустошувати країни і нищити народи. Насправді він був майже засліплений нею і вважав її прекраснішою за будь-яку бачену ним жінку, за винятком тієї, яка переслідувала його у снах. А принцеса засміялася і ввела його в місто, сповнене радості, де всі, кого вони минали, вклонялися їм і засвідчували свою відданість. — От тепер ти побачиш, — сказала вона, — чи справді наше місто є місцем зла. Залишися зі мною на рік: бо я кохаю тебе.
Так Фінья залишився з нею в прекрасному місті криниць і садів. І вона сказала йому: — Це місто є містом Дев'яти Чудес. Перше чудо — це наші коні, шкарлатні та блискучі, як троянди. Друге — наші чудові білі мисливські пси, які можуть полювати на морі так само, як на суходолі. Третє — це наші музики, здатні змусити людей плакати, аж поки ті не відкинуть весь тягар своєї скорботи. Четверте чудо — це наше світло, найтонше у світі. П'яте — наші птахи, які мають розум і розмовляють, як люди. Шосте — наш фрукти: найбільш приємні для язика і такі, що зміцнюють тіло, як ніщо інше їстивне на землі. Сьоме — це наше вино, радість для язика й серця; а восьме — вода наших чудодійних криниць, настільки чиста, що оберігає нас од старості, хвороби й смерті.