— А дев'яте чудо? — запитав Фінья.
— Хіба ж не може хоч щось залишатися у таємниці? — вигукнула принцеса, сміючись, і Фінья попросив у неї пробачення за власну неввічливість. — Я вже пробачила тобі, — мило відповіла вона. Достеменно, була у неї така привабливість, яка могла б змусити позаздрити самих богів.
Фінья залишився з нею на рік і насолоджувався всіма гарними речами: полюванням на суші й на морі, а також найкращою музикою, вином і конями. Коли рік добігав кінця, вона попросила його залишитися надовше, і він погодився, бо сказав собі, що в іншому сватанні у нього був лише відчай. І він насолоджувався любов'ю принцеси, яка народила йому двійко прекрасних дітей, найбільш захоплюючими полюваннями свого життя, а ще мудрістю птахів. Насолоджувався всіма речами, за винятком того дев'ятого чуда, про яке так і не знав і яке, як вважав, мало бути найчудовішим за усі.
У Фіньї ще дотепер був кульчик, зроблений зі шматочка бурштину, який йому дала у лісі відьма Бродліан і в якому перебувала його помічниця й приручений дух, лубнесс, яка була совою з сумним жіночим обличчям. Одного разу, коли чаклун залишився сам у палаці, він потер кульчик, і лубнесс з'явилася, махаючи крилами, перед ним. — О лубнесс, — відразу заявив Фінья, — я хочу знати дев'яте чудо. — У тобі досі невдоволення нуртує? — відізвалась вона. — Так, — відповів він. — Без цього знання я не можу насолоджуватися іншими чудесами. — Що, навіть і дружиною своєю, і двійком своїх діточок? — перепитала лубнесс. — Навіть ними не можу, — відповів Фінья. — Тоді, — сказала лубнесс, — зробив ти добрий вибір, прийнявши рішення, що буть тобі чарівником. Хіба ти не помітив, що раз на рік дружинонька твоя тебе лиша — дітей з собою взявши, кудись щеза на цілий місяць? — Так, — підтвердив Фінья. — Вона ходить на священну гору за містом, бо такий у неї звичай — молитися на могилі батька. — Що ж, може буть і так, — міркувала лубнесс. — Та як наступного разý вона туди піде, ти піднімися вузькими сходами на самий верх палацу. А як до тебе підлетять її собаки, ти сміло бий ту погань по пащеках снопом пшениці, і тоді вони не пожеруть тебе. Тож увійди в кімнату на вершечку сходів. Всередині горітиме вогонь. І ще там буде інша річ. Ото ту річ ти маєш взять і кинуть у вогонь. Тоді відкриється тобі насправді дев'яте чудо міста. — Якщо я не зроблю цього, то помру, — запевнив Фінья.
Невдовзі прийшов час, коли принцеса загорнулася в плащ і сказала: — Я йду помолитися на могилі батька. Дозволь, щоб діти пішли зі мною; треба, щоб вони вивчали наші звичаї. — Так, звісно, — відповів Фінья; і вони розійшлися. Пізніше Фінья піднявся вузькими сходами, що вели на вершечок палацу, темними і запилюженими сходами, якими, здавалося, ніколи не користувалися; і тут великі пси накинулися на нього, заходилися гавкати, гарчати й бризкати піною з пащек, але він ударив їх снопом пшениці, і вони лягли й заскавуліли. На вершечку сходів він відчинив двері й увійшов у маленьку і брудну кімнатку, де на колоснику чадів огидним димом вогонь. На столі лежало щось довге й чорне. Він взяв це у руки й підняв: то було довге чорне волосся його прекрасної дружини.
— Ой леле, — скрикнув Фінья, — що це таке? — І пожбурив волосся у вогонь. І враз на Місто Дев'яти Чудес впала велика тиша: музика, сміх, кроки — все припинилося, і єдиним звуком, який можна було почути, був звук самотнього голосу, що плакав і лементував.
Фінья кинувся сходами вниз і вибіг з палацу на вулицю. Місто було таким, яким він колись вперше його побачив: величезне, порожнє, витончене, покинуте навіть мишами. І знову ланцюги стогнали в пустельних криницях. Він пішов на звук плачу, і той повів його до моря; і там він побачив прекрасну білу дельфінку, а біля неї двох малих дельфіняток. І вона скрикнула у розпуці: — Ой леле, мужу мій, що наробив ти? І плакала гіренькими сльозами.
Фінья, ошалілий від горя, збіг вниз білими сходами до моря.
— Хто ти? — заволав він. — Хто ти є?
— Ой леле, — відповіла вона, — я — дев'яте чудо Міста Дев'яти Чудес.
І вона попливла зі своїми дітками у море, і там пропала.
Звідкись із глибини саду почулося низьке, схоже на звук флейти пугукання сови. На мить мені здалося, що Верховний Жрець дивиться на мене, але світло каганця так блимало й звивалося морським шашелем, кидаючи примхливі тіні, що задумливий погляд Орема неможливо було простежити. Мирос та інші слухачі зааплодували, вітаючи Ков’янову сестру, обмінюючись зауваженнями про дотепність та зворушливість казки. Орем нахилився і стиснув мені руку.