— Молися за нас, — лементували вони. Небо над нами танцювало зірками. Коли я нарешті дістався карети, коліна мені підігнулися, і я замалим не зсунувся на землю. Хтось вхопив мене за лікоть і підтримав: Мирос.
— Гоп! — спонукав він, притримуючи відчинені двері карети. — Ти вже майже на місці. Просто постав ногу на приступку.
Я заповз усередину.
— Евнеаньї! Евнеаньї! — стогнав натовп.
Орем приєднався до мене, Мирос зачинив дверцята, й карета рушила. Усю дорогу до вигону я відчував на собі тріумфальний погляд жерця, а у вухах мені дзвенів зчинений гув’ялхі ґвалт. На місці Нічного Ярмарку я зійшов на траву біля високого намету. Його нап’яті стіни світилися, зігріті зсередини пишним рожевим світлом. Здавалося, всі нетлі з цілої Долини злетілися сюди, а перед наметом розтяглися ятки, прапори, смолоскипи Нічного Ярмарку.
Великий натовп зібрався біля дерев'яного помосту перед наметом; на помості сидів старий чоловік з ліміке на коліні. Одне його плече було вище за інше; у світлі смолоскипів він скидався на скелю. Прилаштував свій інструмент і торкнувся струн плектром зі слонової кістки.
— Я оспівую ангелів, — проголосив.
Орем взяв мене за руку.
— Дивися, евнеаньї! — прошепотів він, ликуючи. — Дивися, як вони тут, у Долині, люблять ангелів.
Натовп збився ще щільніше.
— Енавіалхі! — крикнув хтось. — Мирхавлі! — гукнув хтось інший, і це слово підхопили й понесли в натовпі, наче бурдюк з вином.
— Мирхавлі! Мирхавлі!
Старий на помості посміхнувся. Його обличчя розпашілося, і коли він знову заговорив, голос мав чистий, немов скупаний у сльозах. Той голос розтопився в звучанні струн — бо, хоч ліміке й означає «сміх голубки», та інструмент цей насправді не сміється, а плаче. Під супровід цих дзвінких звуків старий оповів
ІСТОРІЮ АНГЕЛА МИРХАВЛІ
О мій доме, пани з мого дому
і панії з мого дому,
послухайте казку чудову оцю,
вона не зашкодить нікому.
Була у рибалки дочка на ім’я Мирхавлі,
на березі моря хатина їхня проста.
Ясноока красуня не знала облуди й брехні,
лиш правду казали її вуста.
На березі сівши, діва співала пісні,
і таким був ніжним голос її молодий,
що риба радо на поклик його сама
стрибала на берег з води.
Опинялися риби враз на гарячім піску,
так приходив кінець цілим табунам.
Мирхавлі їх збирала тоді одну по одній,
щоб віднести до міста панам.
«Хто ж візьме за дружину діву красну оцю,
Мирхавлі, доньку нашу любу?
Адже вона змушує голосом рибу саму
йти покірно на згубу».
«Чи знайдеться людина така особлива,
у злоті й багрянці такий молодик?
бо інакше наша донька буде нещаслива,
не зазнає заміжжя повік».
Він був саме той чоловік, особливий,
злото й багрянець у пана того молодого;
плащ він носив шкарлатної пишної барви
й шапку шитва золотого.
Побачив на березі моря рибальське село
і швидко наблизивсь до його.
А був то місяць толай, і хмари у небі над ним
клубочились грізно й розлого.
Високий, як місяця промінь, тонкий, наче спис,
трояндою пахне його чоло!
Як наблизився він до дверей, місяця світло
на плечі йому лягло.
«Поглянь-но, дитино моя, наречений приходить
з далекого краю до цих дверей.
Чи готова ти своє життя з його життям поєднати
у солодкий місяць фанлей?»
«Ой ні, моя мамо, боюсь я цього чоловіка,
боюся усмішки цього бороданя,
боюся сміху його, очей його несамовитих
холодного кольору вигнання».
«Цить, дитино моя, і не кажи більш нічого.
Підкорися слову моєму, інакше буде тобі зле.
Ти підеш слухняно і вийдеш заміж за нього
у солодкий місяць фанлей».
І слухняно пішла за ним, і вийшла за двері
Мирхавлі, пригнічена горем.
Та узріла його, як він вийшов на берег
і заволав понад морем.