«Мамо», — гукав він, і голос його був дикий
і холодніший за бризки, що ними вітер шмагає.
«Мамо, в солодкий місяць фанлей
твій син одружитися має».
Та ось розхилилися поли в шкарлатній шаті його,
і руки його встромились у той розтвір.
Спочатку одна рука, потім друга, а потім іще й іще:
і всього їх було тринадцять, такий-от звір.
«Ой мамо, двері скоріш замкни і ключ заховай,
настала лиха година.
Той, кому ти пообіцяла мене —
це демон, а не людина».
Вони хутко замкнулись, вони заховали ключ,
вони вербовий вінок почепили до рами.
А він прийшов, і під двері став,
і зарикав голосно, і засвистав,
і заскреготів вузькими зубами.
«Хоч що б ти робила, чи на добро, чи на зло,
а дитина твоя нареченою мусить стати моєю,
і я прийду по неї тоді, як накриє ваше село
стрімкою припливною течією.
Хоч що б ти робила, чи на добро, чи на зло,
відшити мене тобі вже не вдасться.
Тож затям і змирись: у солодкий місць фанлей
Мирхавлі за мене віддасться».
І ось надійшла та пора, той місяць веселий,
коли яблуні вкрились весняною бростю,
коли жайвора спів на поля й перелоги
дзвоном упав з високості.
Вони хутко замкнулись, вони заховали ключ,
вони вербовий вінок підперли серпом,
але море враз потемніло, вітер рвонув над ним,
всеньке небо стало від диму брудним,
і чудовисько стало під ним стовпом.
«Або ти віддаси негайно обіцяну наречену,
Або боляче зроблю так, що не стерпиш болю того».
Але стали селяни довкола рибальського дому
І до дверей не підпустили його.
Очі йому закотились, ікла заскреготіли,
розчепіривши руки, кресав із пазурів силу скажену.
«Як кінця добігатиме місяць цей гарний, я знову прийду
вимагати свою обіцяну наречену».
І тоді наслав він горе велике на них усіх:
сморід нестерпний поширивсь од моря по всій землі,
й риба вже не виходила більше з осель своїх
на поклик пісень Мирхавлі.
І стала земля сухою, і зелень більш не росла,
і спрага мучила людність у кожній хаті,
і вийшла Чума у білім хітоні, й кивала блідим чолом,
і чайка літала над ними й черкала крилом
і верещала: «Прокляті! Прокляті!»
І піднеслась на морі хвиля, широка, як небокрай,
як рогатий велет-баран, що звівсь на диби, небувала,
й півсела ущент зруйнувала-змела,
немов греблю стихія прорвала.
«О горе, горе мені, — ридала невтішна діва, —
пішла за водою наша хатина на дно морське.
Покинули боги мене, забули про мене,
інакше б не сталося горе таке».
А тоді розчесала волосся й заплела його в коси,
сукню вдягла щонайкращу, ткану.
«Завтра вранці піду до нареченого свого», —
сказала так і лягла, і очі прикрила, як рану.
Вставши рано, на берег пішла Мирхавлі,
І щоб страх свій сховати,
Вона заспівала улюблену пісню свою,
ту, що рибам звикла співати.
І такою була та пісня, вічна, як світло зір,
і такі в ній чулися сум і щем,
що ті, хто дивився на діву, очі ховали,
й сльози текли їм по обличчях дощем.
Та збурилось море, і демон піднявся із хлані,
руками поводив, творив свій демонський знак.
«Відріжте язик їй, бо я підступити не зможу,
поки вона там співати буде отак».
«О демоне, ні, я більше не буду співати!»
Та демонські руки орали брили в морській ріллі,
і люди, ридаючи, все ж приступили до неї
й відтяли язик діві ясній Мирхавлі.
Та коли він вхопив і поніс її понад хвилі,
а по губах їй сочилася кров, і схилилася голова,
молитва зринула з глибини душі їй,
молитва, не складена у слова.
Саме така молитва богам наймиліша,
та, що постала з вогню в горнилі душі.
І сонце засяяло враз, і вітер пом’якшав,
і море змінило вали на брижі.
А далі море грізне демона стиснуло
і діву вирвало з його лабет.
«Обіцяна мені!» — чудовисько завило,
та море милостиве діву підхопило
і винесло на твердь.