Трубадур старовини продовжував свою оповідь: розповів про мандри Мирхавлі та про те, як Телкан знайшов її зовсім ослаблою у Келевейні; про те, як закохався у неї, про ревнощі його королеви й наложниць, про їхні облудні звинувачення та про те, як Мирхавлі несправедливо засудили до страти. А ще в пісні йшлося про чудо: як її голос відновився і знову ширяв понад морем. І про те, як Телкан благав її повернутися, але вона відмовилася, і як її живцем забрала Ітнессе, Богиня Моря, щоб навічно оселити в раю:
Коли пісня закінчилася, мене охопило відчуття якоїсь нереальності подій, дивна відстороненість. Так, наче музика віднесла світ кудись деінде. Я дивився на смолоскипи, що їх колихке світло тяглося аж до горизонту, і вони здалися мені дивними. Тоді я раптом зрозумів, що між моїми компаньйонами саме точиться сварка.
Можливо, я надто пізно помітив це через те, що вони сперечалися чужою мовою — кестеньїйською, мовою найбільш східної провінції Олондрії. Я упізнав її шиплячі звуки, бо метр колись навчив мене тих кількох слів, що сам знав, та й серед морців на Ардоньї я її чув. Я обернувся. І побачив у світлі смолоскипа, як жестикулює розгніваний Мирос. Жерця мені не було видно, бо його заступала карета. Раптом Мирос перескочив на олондрійську, і я виразно почув:
— Та як ти можеш відмовляти? Що дає тобі право на це?
Жрець різко відповів кестеньїйською.
— Прокляття на твої очі! — заволав Мирос хрипко, з ледь стримуваною люттю. — Навіть моя мама не відмовила б мені в цьому…
— От саме тому тебе й забрали від неї, — відрубав Орем. — В неї добрі наміри, але вона слабка. І не найкращим чином на тебе впливала. Та це загальна жіноча вада — псувати своїх наймолодших дітей.
— Не смій про неї говорити, — процідив Мирос. — Я лиш одне хочу знати — чому ти мені відмовляєш. Яка від цього може бути шкода?
І знову рипучий безжальний голос відповів східною мовою. Рука жерця показалася з-за карети — пальці внизані перснями, зап'ясток тоне у мереживі.
Мирос знову загорлав, і йому, мабуть, наказано було збавити тон, бо він продовжував уже диким, надривним шепотом, пристрасним вибухом кестеньїйської, а дядько переривав його тиради короткими тріскотливими репліками. Далі Мирос, здається, перейшов до благань. Я відступив од нього у бік намету.
— Дядьку! — він знову перейшов на олондрійську. — Ти ж був колись молодим… І знаєш по собі…
— Забагато патякаєш, досить вже, — жерця опанувала холодна лють. Він обійшов карету, наблизився до мене і взяв за руку.
— Зачекай! — крикнув Мирос. Але жрець потяг мене до входу в намет. Я озирнувся і побачив, що Мирос стоїть, зарившись обома руками у волосся та заплющивши очі. Орем відкинув полог намету, і ми увійшли в рожеве світло; наступного разу я побачив Мироса вже аж після пожежі.
У наметі на столах горіли лампи. Під ногами була трава, в теплі її сухий осінній запах відчувався сильніше. У центрі наметового простору стояв високий різьблений стілець — як я здогадувався, принесений з храму або позичений у когось із землевласників цієї місцевості, що належали до наших симпатиків. Вони мали неабияк поспішати із цим стільцем, аби я міг сидіти отак, як сиджу зараз у своїй білій шаті, міцно вчепившись у лаковані бильця. Орем швидко опанував себе, забувши про сутичку з Миросом. Він окреслив пальцем коло мені на лобі й радісно прошепотів:
— Почалося.
І вийшов назовні. О боги, — промайнула мені думка, — що я тут роблю?
В шумі натовпу, що зібрався перед наметом, виникла пауза. І лише тоді я зрозумів, наскільки потужним було те гудіння, як коли літню музику цикад людина усвідомлює тоді, коли западає тиша.