Розлігся різкий і чистий голос Орема.
— Діти Авалеї! Діти Дозрілого Зерна! Хто хоче слухати мову евнеаньї?
— Я, веймаро! — вигукнув жіночий голос. — Я і Таїс, моя донька.
— Ходімо, — поважно промовив Орем. — Він чекає.
Жрець завів їх усередину: дівчину, жінку в дерев'яних ходаках та згорбленого старого чоловіка.
— Авалея чує вас, — сказав він і вийшов.
Жінка опустилася на коліна і поповзла, тягнучи за собою доньку, але це було нелегкою справою, бо дівчина на коліна не стала, а пересувалася штивно і з застиглим поглядом.
— Евнеаньї, — заридала жінка. І закрила рукою обличчя. Було зрозуміло, що вона не мала наміру звертатися до мене лише з риданнями і нічим більше.
Я стиснув підлокітники. За мить вона таки опанувала себе і підвела на мене погляд, все ще тремтячи і витираючи долонею очі.
— Евнеаньї, — простогнала вона. — Ти маєш нам допомогти. Йдеться про дитину. Про крихітну дитинку — ти ж знаєш, як їх любить Авалея.
— Прошу тебе, встань, — звернувсь я до неї, але вона не послухалася. Дивилася на мене із захватом, так ніби мій легкий акцент ще побільшував її благоговіння. Її дочка все так само стояла, втупившись у стіну намету.
— Йдеться про мого внука, — сказала жінка. — Про сина моєї доньки. Він ще зовсім маленький… коли він рік тому пропав, йому було три роки.
— Я не можу, — видушив я із себе.
Вона дивилася на мене в сум'ятті, губи їй розтулилися.
— Не можу нічого обіцяти, — додав я. — Але спробую.
— Дякую, дякую тобі! — шепотіла вона, очі їй заблищали.
— Дякую, — повторив за нею старий, що вмостився зі схрещеними ногами на траві. Я подивився на одну з малих червоних ламп. Прислухався до свого серця, аж поки воно не стало битися рівніше. І я викликав у пам'яті слова Лейї Теворової, що палали, як чистий вогонь.
Одержимий має сісти лицем до Півночі, яка, хоча і не є Місцем Перебування Ангела, та залишається місцем, яке притягує Духа своїми Випарами, і таким чином може тримати його певний час у цьому Середовищі. Потім Одержимий має викликати у пам'яті певний Привид або Образ, який матиме форму Гори Дев'яти Ущелин. Кожна з цих Ущелин буде глибокою, із зазубреними краями, і жахливою, і наповненою блискучими й крижаними Випарами. Одержимий має йти до цього Видіння, аж поки не досягне його, будуючи Гору Камінь за Каменем. А коли вже досяг його, то має силою свого Розуму примусити вирости Дерево із кожної з Дев'яти Ущелин. І ті Дев'ять Дерев матимуть золоту Кору, і різні Гілки, яких буде по Дев'ять Сотень на кожному Дереві: сто Рубінових, сто Сапфірових, сто Сердолікових, сто Смарагдових, сто Халцедонових; а ще по сто Аметистових, Топазових, Опалових та Ляпіс-Лазурових; і будуть вони палахкотіти незвичайною Величчю. І коли Одержимий з усім цим впорається — з Ущелинами, і Деревами, і Гілками, яких налічується дев'ять разів по дев'ять сотень, — тоді йому буде завдано найтяжчу муку засліпленням внаслідок Сяйва того Образу, яке він буде підтримувати через сильне Страждання. І коли він зможе дивитися на це без настання Агонії Духа, то має додати у своє Видіння чарівних Птахів, котрих буде по дев'ять сотень на кожній з Гілок Дев'яти Дерев; і кожен Птах матиме дев'ять тисяч кольорових Пір'їн. У кожного Птаха буде одна тисяча смолисто-чорних Пір'їн, одна тисяча білих, одна тисяча блакитних, одна тисяча жовтих; і ще по одній тисячі червоних, зелених, пурпурових і яскраво-помаранчевих; і ще одна тисяча Пір'їн буде прозора, як Скло. Одержимий має осягати ці речі водночас: Гору, Ущелини, Дерева з усіма їхніми Гілками і кольорових Птахів. І тоді настане момент найбільш нестерпного Страждання, і воно буде гостре, біле й гаряче, наче виковане у Горні. І коли цей Момент мине, Одержимий більше не бачитиме ані Гору, ані будь-що з тих речей, які він нещодавно осягнув; їх місце займе інше Видіння, незнайомий йому Образ, який прийме форму чогось схожого на Ліс чи Печеру. Тоді Одержимий увійде в Печеру, чи в Ліс, чи в Дивний Будинок, чи деінде, в будь-який осягнутий ним Образ; і він ітиме, поки Образ не затьмариться зяючою Темрявою. І тоді-то, у тій Темряві він зустріне Ангела.
— Джіссавет, — покликав я. — Відгукнися.
Червона лампа спалахнула, і ангел прибула. Вона стояла там у своїй звичній сорочці, плечі сяяли, немов світанок. Її босі ноги роздирали матерію повітря. Іскри обсіли їй коси; її вороже світло поглинуло світло малої червоної лампи. Це її світло було, звісно, приглушеним, меншим, ніж те, на яке вона була здатна, але залишалося за своєю суттю ворожим до життя. На островах ми кажемо, що смерть є темною, але я знаю: за цими дверима є світло, таке нестерпне, що неможливо його з чимось порівняти.