Ми спустилися до потічка набрати води. Мирос прихопив казанок, а я — порожній дзбанок. Той дзбанок колись слугував жерцеві для зберігання якогось знадобу, отож тепер вода з нього пощипувала, наче парфуми. Тим не менш, ми наповнювали його скрізь, де траплялася нагода. Того дня світло було лагідним, і над травою, немов туман, зависли рої мініатюрних метеликів. Раптом Мирос спіткнувся й упав на одне коліно.
— О боги, — простогнав лише. І заплакав у безмірному розпачі. Вода текла йому по черевиках.
Того дня я взяв його за руку, допоміг підвестися, подав води напитися, виводив його з нестями, як умів. А вночі він зробив те ж саме для мене, бо прийшов привид, з'явився просто в кареті, де ми спали, згорнувшись калачиками од холоду, і я раптом дико заволав на все горло, охриплим від диму голосом. Вона підійшла близько, зовсім близько. Всі сяйливі зірки стяглися довкола неї мантією, а її лице у гнівній гримасі ряхтіло, як клубок полум'я.
— Напиши мені валлон!
І моє видіння спалахом перетнув пейзаж: узбережжя, пласке як море. Це її пам'ять, не моя.
— Напиши мені валлон!
Коли вона врешті відпустила мене, я був не в кареті, а зовні, валявся на землі. Довкола простягалася темна лука, і всі зірки були на своєму місці. Мирос тримав мене за плечі, щоб припинити корчі.
— Вже все, — видушив я, хапаючи повітря; він одпустив мене, тяжко сапав, скидався на клубок тіні.
— Що це… Що це було? — запитав.
— Ангел, — відповів я. І був радий, що не бачу його обличчя.
— О боги ласкаві.
Деякий час він мовчав, обхопивши коліна руками. Я сів. Дихання заспокоїлося; тепер чекав, коли мине тремтіння. Вітер злегка обвівав нас, шумів у бур'янах.
Відтак Мирос запитав тихим, стривоженим голосом:
— Це завжди так відбувається?
— Завжди. Так.
А про себе подумав: так буде відтепер. Я відмовив ангелу; вона знала, що я не збираюся робити те, що вона вимагає; вона переслідуватиме мене по усій Олондрії як нагадування про поганий вчинок.
— Співчуваю тобі, — сказав Мирос, але я ледве чи чув його. Його слова означали для мене менше, ніж його рука, яка допомогла підвестися й завела в карету; менше, ніж його зусилля зробити наступний день звичайним: його жарти про воду, те, як він смикає поводи, його тріснуті губи, що насвистують якусь недоладну мелодію.
П'ятого дня ми зупинилися у величезному старому радху. Западали сутінки, немов наливалися настоянкою фіалок. Я розгледів у темряві розрослу вшир будівлю: широкі секції відкололися од неї й розвалилися, залишивши по собі зяючі отвори, а по подвір'ю було розкидане каміння упереміш зі шматками гнилих балок. У цьому місці панувала атмосфера занепаду, але звідкись з-за руїн вистрибнули кози, і дівчина вийшла з пожовклим цеберком води, аби ми могли помити руки. Вона була чорноока, метка, з твердим упертим підборіддям. Коли ми вмилися, вона шугнула ту воду в бур'яни.
Мирос виніс дядька з карети, і дівчина, не зажадавши жодних пояснень, без жодного слова завела нас до господи. Так ми опинилися в темній, закуреній кімнаті з килимом на підлозі. Мирос поклав непритомного жерця на край килима.
— Що з ним? — запитала дівчина.
— Впав, — коротко відповів Мирос. На якусь мить зупинився у нерішучості, а тоді підвів голову й зустрівся з нею поглядом. — Як по правді, то ми їдемо з Нічного Ярмарку на околиці Нуїллена.
Очі їй розширилися, але вона сказала лиш одне:
— Ласкаво просимо, телмарон.
Помалу, крадькома з темряви почали з'являтися гув’ялхі, одягнені у вицвілі сині роби свого стану. Отож, зібралися згорблена, зруйнована життям жінка, висока дівчина з якоюсь нетутешньою посмішкою і старий чоловік, який безперервно щось бурмотів. Останнім з’явилося мале дівча, років дев'яти-десяти, із жахливо спотвореним віспою обличчям. Не було чоловіків, окрім змаразмілого дідуся, і не було малих дітей. Згорблена жінка й висока дівчина дивилися на нас з відкритими ротами.
Чорноока дівчина з твердим підборіддям, яка вочевидь провадила домашнє господарство, принесла нам дерев'яні миски з тушенею і грубі жерстяні ложки. На вид їй було не більше шістнадцяти, і волосся як-будь стирчало з чотирьох кісок, але вона мала вмілі руки та рішучу ходу матрони. Вона вмостила двох старших жінок — як я припустив, свою матір і сестру — на килимі, давши їм одну миску й одну ложку на двох. В обох голови були щільно обмотані білими шалями на знак вдівства.
Дівчинка принесла горнятка з водою. То було жваве, граційне створіння, з чіпкими чорними очима на оплилому личку. Мирос уникав дивитися на неї, і коли підносив тушеню до рота, рука йому тремтіла. Стишивши голос, він запитав про старого буркотуна.