— Це батько моєї мами, — пояснила дівчина-матрона. — У нього ревматизм і судоми, він майже сліпий через катаракту. Але свого часу він був ще той зух! Орав поля власними руками і збудував цю кімнату, вже коли був старий. З самим лише ножем нападав на дадеші — на вершників, уявіть собі! Тримав у коробці їхні засушені вуха…
— Аж поки їх не з'їв Кіамі, — пустотливо додала дівчинка, зблиснувши очима на сестру.
І з тої раптом виплигнули її шістнадцять років — вона вибухнула нестримним реготом, але швидко прикрила рота долонею.
— Хто такий Кіамі? — запитав Мирос.
— Один тутешній кіт, — пояснила мала. — О! Дідусь тоді так розсердився! Вхопив нас за волосся…
І дитина, анітрохи не турбуючись своєю жалюгідною і потворною зовнішністю, заходилася розповідати про того найнепоправнішого в світі котяру. Вона сиділа зі схрещеними ногами й прямою спинкою, вільно опустивши руки, підносячи іноді пальчик, аби акцентувати головні моменти. Говорила швидко, очі сяяли пустотливістю, але й вогник розуму в них світився, і вся вона була втіленням яскравості, веселості, жвавості. Чорні очі сестри набували особливо м'якого виразу, коли вона дивилася на цю худеньку дитину, наділену неймовірно сильним характером і грубими, рептилоїдними рисами лиця. Дівчинка так насолоджувалася загальною увагою і власною вигадливістю, що в кінці розповіді повалилася на спину й реготала до знемоги. Навіть Мирос посміхнувся, і часточка колишнього артистизму повернулася на його обличчя, коли він, одкладаючи миску, прорік:
— Та він просто демон якийсь, той твій Кіамі!
Коли дитина вийшла, щоб принести ще води, її старша сестра нахилилася до нас і запитала напруженим шепотом:
— Ви дійсно приїхали з Нічного Ярмарку?
— Так, — запевнив Мирос.
— З того, де так багатьох вбили?
— Так.
— Ось, — з гіркотою промовила дівчина. — Такою є сьогоднішня Олондрія.
Раптом її мати вибухнула тирадою:
— В нас більше нема чоловіків. Наш дім без вікон. Він останній.
І показала брудною ложкою на дідуся. Її пильний погляд і той дивний спосіб, в який вона вистрелювала словами, миттю потьмарили атмосферу в кімнаті.
— Так, мамо, — заспокійливим тоном озвалася дочка. — Вони знають. — Тоді обернулася до нас. — Нещасний випадок, — пояснила. — Частина дому завалилася на братів і вбила їх. Обох. А перед тим помер батько, від малярії.
— Бамай, — прошепотів Мирос. — Баманан ай, — що означало «бодай ти щезло» — старе олондрійське закляття від нещастя.
— О, та воно вже щезло. — Дівчина посміхнулася й підвелася, щоб зібрати посуд. — Зло вже пройшлося цим домом. Тепер ми в безпеці. З нами більше нічого не може трапитися.
Пізніше вона відвела мене до іншої кімнати, що просякла вологою й кіптявою.
— Дякую, — проказав я. Дівчина обернулася і, без жодних проявів піклування, пішла, забравши з собою каганець. Крізь діру, що зяяла високо у стіні, блимали білі розсипи зірок. У їх світлі виднілися пошарпана ширма, солом'яний лежак на підлозі, тріснута миска для вмивання. Такі скрайні злидні, такі болючі втрати. Я торкнувся ширми; можливо, на ній, як і на багатьох інших старих меблях у Долині, зображено сцени з Роману. Ліс фортеці Біл, його дерева, намальовані ланцюжком гострих верхівок. Або історія святого, Брейма Чаклуна, або бідна Лейя Теворова, переслідувана ангелом.
Я закрив очі та притулився чолом до ширми. Під повіками спалахнула пожежа. Раптом тілом струснув справжній вибух дрожу. Мій розум був усе ще заціпенілий, відсторонений, але тіло не могло знести того, що сталося. Я повалився додолу і згорнувся калачиком на пліснявому лежаку.
І тоді подумав про гув’ялхі, що були на Ярмарку, і про господарів, що приймали нас у цьому зруйнованому місці. Подумав про жінку, яка плакала наді мною в наметі. Мені хотілося зробити щось для них, для цих покинутих напризволяще дівчат, дати їм якесь слово чи знак, які несли б не жах, а щось інше. Але нічого такого в мене не було. І коли з'явилася ангел, пробиваючи собі шлях поміж стихіями, що виринали з фонтану іскор, я подумав, що, можливо, сам оцей жах може стати чимось іншим, чимось корисним, як казав Орем. Подумав, що мене, може, переслідувано з якоюсь метою.
На цей раз її світло було тьмяним; вона була схожа на живу дівчину, лише її легке сяяння, багряна аура забарвлювала повітря. Вона зависла під рваним отвором у стіні, сплівши руки, і дивилася на мене прохальним поглядом, з виразом пристрасного жадання, готового навіть на приниження. За цим пильним поглядом крилася прихована сила, безжальний розум, і усвідомлення цього пронизало мене жахом до мозку кісток. Воля, яка не ослабне цілу вічність; сила, яка не втомлюється. І при цьому її очі були схожими на очі коханки чи дитини.