— Почав говорити з нею. Бачу це по твоєму обличчю.
— Не знаю, що ви там бачите, — відповів я, сміливо зустрівши його погляд, бо знав, як змінилося моє обличчя: стало суворішим і менш прочитуваним. Але жрець і далі усміхався, наче бачив тільки те, що хотів бачити; раптом я помітив, що очі йому світяться через те, що виступили сльози.
— О! Евнеаньї, це велика честь — спостерігати за тобою; гадаю, ти здобув мужність Хівнавіра. Знаєш цю історію? — Він засміявся і затряс головою, аж зашурхотів чорний кінський волос, що з нього було зроблено його перуку. Розмовляючи, робив вузькими зап'ястками в тонкому мереживі манжетів такі рухи, немов ті руки переслідували власні тіні. — Хівнавір, — жрець часто дихав і блискав очима, — це легендарний персонаж, один із наших найбільших коханців. Його історія бере свій початок у велику епоху Бейна, коли клани Ідеїрі вбивали один одного на вулицях… В час, коли був побудований Квартал Зітхань з отими міцно заґратованими вікнами; тоді він ще звався Кварталом Принців. Бейн був містом розпусних вельмож і найманих убивць, так, і то саме в пору його найвищих мистецьких досягнень! Уяви собі, евнеаньї… карети, всіяні залізними шипами, і жінок, які ніколи не виходили зі своїх кам'яних палаців… Уяви Дервана Старого, якому пробили око стрілою у власній оранжереї, або Бея Невинного, якому залили у вуха гарячий свинець! Хівнавір народився у тому кварталі, й про нього мало відомо, окрім місця народження та оповіді про його пристрасть до прекрасної Тор, і пристрасть ця була заборонена не тільки тому, що діва була обіцяна іншому, а й тому, що вона була дочкою його дядька. Наші художники обожнюють цю історію: вони зображають Хівнавіра як прекрасного палкого молодика з широкими плечима, часто на коні; так чи інакше, він став асоціюватися з олеандром, і крізь цілі століття в малярстві він крокує увінчаним білими й червоними квітами. Що стосується мене, то я завжди вважав його не те що слабким і нахабним, а звичайним собі юнаком, який просто потрапив у легенду! Можливо, у нього була одвисла губа або свистіло в грудях на бігу. Але менше з тим! Богиня забороняє нам займатися святотатством! Про вроду Тор ми знаємо не більше, ніж про пишноту Хівнавіра — її портрету так жодного разу і не намалювали, незважаючи моду тих часів. Батько, справжній тиран — Ротда Лютий, замкнув її в окремому крилі кам'яних палат, як ото бідну муху в бурштиновому кулоні. Кажуть, що вона була надто вродливою, щоб чоловіки могли на неї дивитися: існує легенда про ніссіанського раба, який буцімто перерізав собі горло з кохання до неї. Нікому з чоловіків не дозволялося наближатися до неї, навіть родичам: сам Ротда роками не відвідував дівчинку! Можеш собі уявити, яка це була ганьба для цілого міста; містяни оголосили це варварством, і кілька молодих людей було вбито або скалічено при спробах порятувати благородну дівицю. І от невдовзі після того, як вона була посватана за одного з батькових кредиторів, її кузен Хівнавір запалав бажанням до неї.
— Кажуть, якось він проходив коридором у дядьковому палаці, коли раптом почув дівочий голос, солодкий і сумний, що виводив стару баладу. Юнак був сам, і почав шукати ті коридори, звідки лине спів, а що не міг їх знайти, то врешті погукав. І як тільки він заговорив, музика припинилася. Тоді він подумав про свою кузину Тор; він був упевнений, що опинився в тому місці, де була її в'язниця. Дізнавшись про це, він вже не міг думати ні про що інше і повертався туди щодня, приносив з собою свічку і простукував стіни, та все марно. Чим більше він шукав, тим менше знаходив і тим більше жадав зустрічі. Зрештою, він почав міркувати так: вона — моя кузина, отож не може бути жодної непристойності в тому, аби зустрітися з нею один-єдиний раз, просто щоб привітати її із заручинами! Але його рішучість була більшою, ніж та, якої можна було сподіватися при звичайних родинних почуттях кузена. Його хвилювали чутки про її небезпечну красу. Тор, у своїй встеленій килимами в'язниці, чула відголоски криків незнайомця і, тремтячи, щільніше загорталася в шаль.
— Зрештою, його наполегливість почала зводити її з розуму; холод стиснув їй серце, вона вже боялася грати на лірі, ба навіть розмовляти. Цікавість її теж почала рости, як темна квітка, так що через шипи цієї квітки вона майже переставала дихати. Її служниці бачили, як вона знемагає й втрачає через це свій квітучий вид нареченої, який вони так ретельно плекали, годуючи її мигдалевим кремом. «О телдамас, — залементували вони, — що може задовольнити твоє серце? А вона відповіла ослаблим голосом: «Роздобудьте мені ім'я того чоловіка в коридорі».