— Так це почалося. Дізнавшись його ім'я, вона негайно захопилася думкою про свого кузена не менше, ніж кузен — думкою про неї. Поет каже, що вона запалила своє серце, торкнувшись ним його серця; після чого жоден із них вже не знав спокою. Тор напосілася на своїх служниць, вимагаючи, аби вони влаштували їм зустріч, на що ті відповіли категоричною незгодою, зойкаючи од жаху на саме припущення. Вона запала у смуток і не їла, натомість все грала на лірі й співала, через що крики її далекого коханого посилювалися, і так росло їхнє безсловесне шаленство. «Чисті сльози її котилися, як пелюстки мигдалевого квіту», — пише Ліан. Звідки в неї взялося стільки нестямної сили? Звідки ця утримувана на відлюдді дівчина здобула таку силу, щоб погрожувати вбити себе — заявляти, що розіб'є собі голову об стіну? Можна припустити, що вона успадкувала жорстокість свого батька, вкупі з його ж хитрістю торговця тейвою… Так само, як батько заплатив принцові, якому програв у карти весь свій статок, обіцяючи йому цю чисту і жодного разу не бачену дівчину за наречену, так Тор заплутала своїх служниць у тенета брехні й погроз, через що вони жили в страху перед небилицями, які вона могла оповісти батькові. Служниці плакали: вона була безжальною дівчиною; як так можна — погрожувати, що скаже, буцім вони злодійки, і тоді їм повиколюють очі гарячим залізом? Як вона може робити такі речі — примушувати їх ризикувати своїми життями, наражати на небезпеку свого кузена, якого любить, того нещасного молодика в коридорі? Але її не вдалося переконати, і врешті дійшли до компромісу: вони дозволять їй зустрічатися з юнаком за умови, що обоє не побачать одне одного: служниці самі будуть тримати між ними шовковий шаль, таким чином юнакові не загрожуватиме спричинене її поглядом безумство.
Орем зробив паузу. Надворі снігова крупа шелестіла у віттях миршавих дерев обабіч дороги; зі скрипом проїхав візок, запряжений віслюком. Жрець мрійливо дивився на лампу; його нафарбовані очі глибоко сяяли, поволі наповнюючись чаром казки.
— Можна задуматися над тим, — тихо продовжив він, — як це було. Можна уявити її: що це могло для неї означати, отой голос у далекій галереї. В неї все-таки були книжки. Отож, без сумніву, її кузен став символом того, чого їй не вистачало: неба, дерев, світу. Але він… — Жрець кинув на мене блискучий, значущий погляд. — Що можна сказати про Хівнавіра? У нього було все. Все: багатство, жінки, коні, таверни, зірки! Ось чому я сказав: «мужність Хівнавіра». Це означає — мужність вибрати не те, що зробить нас щасливими, а те, що є цінним.
Отже, кузен з кузиною зустрілися. Вони стояли навколішки по різні боки шовкового шаля, і жоден з них його не торкнувся. Вони розмовляли годинами. Зустрічі повторювалися протягом кількох днів, а далі тижнів, місяців; вони розмовляли й перешіптувалися, співали й читали вірші. Дивна ідилія: у присутності служниць, які катувалися страхами, закоханий кожної зустрічі ризикував отримати меча у свою безрозсудну шию! У кам'яній залі суворих обрисів, що маскувалися висячими гобеленами, в ароматному повітрі від мистецьки влаштованої вентиляції… Кохання голосів, природно, породжує кохання губ. Уяви, як вони притискають свої палкі вуста до шовку. Поет оповідає нам, що Хівнавір окреслив долонями її силует і уявив її, як «привид туману в склянці».
Жрець замовк, роздивляючись глибокий карб на старому потемнілому столі; його обличчям все ще блукала трепетна усмішка. Поки він сидів отак, встигла припинитися снігова крупа, і з вулиці долинув крик нічного оповісника: «Сьєн с’мар», що кестеньїйською означало: «Вулиці закриваються».
Врешті я не витримав і запитав:
— І що з ними сталося?
— О! — Жрець поглянув здивовано, а тоді махнув рукою, сколихнувши примарні тіні. — Низка усіляких неприємностей — невдала спроба втечі, замах на життя нареченого дівчини і, нарешті, меч у спину нещасного юнака. А Тор спалила себе у своїх покоях, вибравши такий чин, щоб зустріти своє кохання і завдати болю батькові знищенням своєї надзвичайної краси. І це жало зайшло вельми, вельми глибоко! Бо Ротда повісився в альтанці, де свого часу грав у омі з правителями того жорстокого міста. Чудова легенда! Вона служить застереженням од інцесту і, химерним чином, сюжетом для оздоблення літніх скатертин. Але подумай, евнеаньї… — Він торкнувся мого зап'ястку; блиснув зубами. — Вони жодного разу так одне одного і не побачили.
Село Клах-не-Вій, я пам'ятаю тебе. Пам'ятаю пошарпані вулиці та холод, тевроанських жінок у смугастих вовняних ковдрах, і одну з них, що стояла біля свого воза й продавала гарячий одеш, длубаючи собі у вусі терниною, і ще іншу, яка на торговищі сміялася широко, виставивши темно-сині ясна. Пам'ятаю її розпатлане волосся і дивовижно пласке обличчя кольору міді, а ще те, як вона намагалася продати нам разок жовтого намиста, мовляв — приворот, любовні чари. Вона показала нам шлях на овече торговище, і ми з Миросом придбали собі там баранячі кожухи й шапки, а ще шкіряні мішки до спання, щоб якось перебути холод у корчмі.