Попід торговищем каліки просили милостиню. А ще там лежав забитий великий бик, а довкола в очікуванні стояли жінки із цеберками. Одна з них ухопила Мироса за рукав і беззубо прошамкотіла:
— Пустеля є ворогом людей, а фередхаї є друзями пустелі.
Дверні отвори були обрамлені грубими геометричними орнаментами з вохри, які у дійстві западання сутінків прибирали фіалкової барви. Біля храму палили довготелесі чорноволосі чоловіки, яких називають білдірі: це ті, у чиїх жилах тече змішана кров племен Долини і плоскогір'я.
Тільки одного разу ми побачили справжніх фередхаїв — їх неможливо з кимось сплутати. Вони проїхали центром Клах-не-Вія, здійнявши цілий вихор шуму та куряви. Було їх, мабуть, із семеро, і кожен чоловік скакав на окремому коні, та при цьому вони рухалися разом, наче неподільна тварина. Пси і діти приснули від них у провулки, а жінки хапали їм з дороги свої жаровні; хтось крикнув, коли перевернули його кошики, але вершники, здавалося, не помітили цього й промчали з високо піднятими головами, чоловіки і низькорослі коні однаково худі та жилаві, однаково видихали білу пару на холоді. Чоловіки були молоді, сливе хлопчаки, з довгим кошлатим волоссям, злиплим од куряви. Руки в них були оголені, а груди оперезані навхрест ременями з піхвами й амулетами. Вони промчали дорогою і залишили нас відпльовуватися од пилюки, що обліпила зуби, а самі зникли в мальовничих сутінках над пагорбами.
Згодом ми повернулися у похмуру корчму, де босий старий чоловік, причовгавши із задніх кімнат, приніс нам медове пиво, яке тут зветься стедлейхе, і ми пили його так, як навчив нас Мирос, за кестеньїйським звичаєм: перш ніж пити, слід закрити очі й почекати хвилину, щоб «дати дорогу дракону». І за тим же звичаєм ми стукали кухлями по столу, аж поки старий не приніс нам сочевицю, а потім почули з кухні щось схоже на стогони й дослідили, що поміж мішків з квасолею і дзбанків з олією прив'язано волохату корову з часником на шиї, що мав одвернути хворобу. І старий, здавалося, боявся нас, отож замахав руками й почав виправдовуватися, що тримає корову всередині, аби її не вкрали бешейді. А пізніше ми побачили, як він нюхає тютюн за столом, де сиділи якісь тевроанці; з одного боку рота в нього бракувало зубів, причому всіх.
Темрява, задимлене повітря, брудні світильники на хитких столах; знадвору почулося тужливе голосіння і ритмічне плескання в долоні. Ми всі стовпилися у дверях і спостерігали за нареченою, як її несуть вулицею в супроводі цілої процесії смолоскипів. Вітер роздмухував полум'я; летіли іскри. Наречена сиділа на стільці, що його несли на плечах її родичі. Я припустив, що то була ота нещасна дівчина, яка подорожувала з нами на поромі, хоча її лице тепер було сховане під вишитою вуаллю.
Але я чекав на іншу, так нетерпляче, як зазвичай чекає кожен наречений. І, врешті-решт, вона прийшла. На той момент ми пробули у Клах-не-Вії шість днів. Вона прибула, але не на плечах євнухів і не прикрашеною лілеями, цими священними квітами Авалеї, а упакованою в шкіряну торбу на міцній спині якогось тевроанця. Вони покрадьки прослизнули у двері, їх було двоє, і виглядали цілком так, як і всі інші, хіба що, можливо, більш обірвані, виснаженіші, а черевики їхні перетворилися на смердючі штрипці. Вони пройшли довгий шлях, через нижні пагорби Наїна, де вже настала зима, і їхні штанки до середини литок були обліплені замерзлим болотом. І ось вони були тут, вдома, у Клах-не-Вії. Вони сіли за стіл, і той, що ніс торбу, поклав її на підлогу біля своїх ніг. Орем поклав руку мені на плече, його очі тонули в смутку. Я ковтнув слину.
— Це не вона.
— О так! О так! — прошепотів жрець.
Мені скрутило нутрощі.
— Ну ж бо, — заговорив Мирос стривожено, й собі поклавши руку мені на спину. — Випий трохи стедлейхе. Або, може, чогось міцнішого? Гей, ти! Одеші кав’кеш!
— Ні, — прохрипів я через силу. — Ні. — Торба була мала, надто мала як на людське тіло, хіба що — і мені знову підкотилася нудота — хіба що з неї залишилися самі кістки.