Я стояв і дивився на неї, забуваючи про вітер. Мирос, блідий, як борошно, перевернувся набік і разом зі мною вдивлявся в краєвид. «Це велика загадка, — пише Фірдред, — що людина спромоглася знайти у собі мужність увійти в настільки зловісне і суворе місце».
Вид на цю пустку з перевалу мав не меншу гіпнотичну силу, ніж вид ясної й безмісячної ночі, що сяє зірками. Він викликав таку ж пожадливість очей, те ж відчуття, що ніколи, як би довго не споглядав цю картину, ніколи не запам'ятаєш її у всій повноті. Надто грандіозно, містично, непроникно. А втім, як писав один з Телканів, це було ніщо: «Нехай простить мені богиня Сарма, — писав Нуїлас Мудрець, — за те, що я проливав кров наших синів за цю вкрай ворожу дику місцину, цю нищівну пустку сходу». Можливо, саме тому я відчував, засліплений, що ніколи не зможу втримати в собі це колосальне видовище — тому що воно було нічим, чистою ніщотою: сливе безлика пустка, золота, пронизана тілесно-рожевим, як писав Фірдред, «кольором нігтя». На півночі ланцюг пагорбів розімкнувся, і я побачив удалині місто Ур-Амакір, що драматично балансувало на кручі над пісками, і коли я стояв і дивився на його високі суворі мури, вітер раптом завив і жбурнув діамантами мені в лице. Це був сніг.
Книга п'ята
Сад Списів
Глава сімнадцята
Дім Коня, Мій Палац
Дім стояв на східному березі Єїдеса. Це був останній маєток, що зазнав кораблетрощі на межі між світом землеробства і вічністю пустелі. Він стояв ув обіймах негустого фруктового саду зі сливових і мигдалевих дерев, а свої закриті очі обернув у бік обрисів плато. Там були бібліотека, тераса з кам'яними балюстрадами, балкони, обгороджені кутими з заліза квітами. Я пам'ятаю навіть рипіння брами і тінь моєї руки на срібному світінні снігу, коли я тягнуся відчинити її.
Ми спустилися й перетнули кам'яний міст через Єїдес. Мирос чіплявся мені за шию і ненастанно спотикався, однак був занадто самосвідомий, аби дозволяти мені й надалі нести його. Ми не розмовляли. Ми наполегливо пересувалися рівниною мертвих чагарників, і виснажена худоба піднімала голови, спостерігаючи, як ми бредемо повз. Віддалік стояли три фортеці; кози шукали траву поміж їх зруйнованих бастіонів. Ще далі виднілися чорні піраміди наметів, що належали фередхаям. Поміж них промайнула якась червона тканина і враз зникла. Ми дісталися до кованої брами у гранітній стіні, яка оточувала землі принца.
Брама похилилася на іржавих петлях, перехнябилася наче сардонічно скривлений рот. Ми рушили, похитуючись, через занедбані сади. Вітер втишився; у непорушному повітрі стало чути голосне дихання Мироса. Схоже, дістатися до будинку займе чимало часу. Коли ми нарешті добрели туди, то побачили, що куполи даху закаляні воронячим послідом, на віконницях облущилася стара фарба, кам'яні мури потемніли й зруйнувалися на кутах, а терасу поглинула тінь голих штамбових троянд. Ми стояли й дивилися на дім. Небо над передгір'ями потемніло, і стіни зустріли нас сірим шерехатим світлом. Безгоміння мало таку глибину, немов тиша запала після удару дзвону, і відлуння завмерло, і кожен чекає настання того, що було прикликано тим дзвоном.
Двері не було замкнені. Піддалися зі стогоном. Подих затхлого повітря, холодний, як протяг з голого пагорба, пестив мені обличчя. — Почекай тут, — шепнув я Миросу, опускаючи його на каміння ґанку. Він одразу ліг набік, згорнувся калачиком і закрив очі.
Я широко прочинив двері.
— Агов! — гукнув з порога.
Луна збентежила мене, аж поки я не ступив досередини, у величезний купольний зал Саренга-Халадлі; кестеньїйською ця назва означає «Дім Коня, Мій Палац», бо якось принц приїздив сюди на сезон полювання. Переді мною простяглася підлога з кольорового каменю, що потьмяніла під шаром пилу і віддзеркалювалася вгорі вітражним склом купола. Із зали провадили сім арок червоного й зеленого порфіру; в кожній гніздилася непроникна темрява. Палац, як я потім дізнався, був круглий на подобу троянди, бо троянда вважається на нагір'ї сприятливим знаком. Того першого дня його позбавлені світла коридори, ледь помітно вигнуті, терзали мене зловісним знущанням лабіринту.