— Агов! Агов! — кричав я, наосліп перебігаючи залами. В тих моїх криках було безсилля і лихоманка, а чого в них не було — це, звісно, надії. Гнітюча занедбаність тих кімнат, де гобелени розсипалися від мого дотику, була свідченням того, що в будинку не жив жоден слуга. Ані слуги, ані доглядача, ані провідника, і лише година залишається до настання темряви. Я сконцентрував думки, і рухи стали осмисленішими, не такими відчайдушними. Помітив старовинні меблі з викарбуваною печаттю — імперським гранатом: отже, дрова є. У великих підлогових лампах вітальні знайшлися залишки дорогоцінної олії. І, нарешті, з радісним вигуком я виявив підземну кухню, а в ній порцелянову піч, прикрашену в'язанками зморщеного часнику; намацав руками старе кресало, кілька погризених щурами свічок, жерстяну банку з борошном і жменьку негодящої картоплі.
Запалив свічку і поспішив наверх. Світло свічки не надто допомагало мені відшукати дорогу, якою я раніше йшов: воно радше сліпило мене, мерехтливо нипаючи стінами коридора. Його золотиста, як черевце оси, іскра вихоплювала з мороку клапті брудного паперу, розмальованого геліотропами, мереживо скам'янілої папороті, спинку різьбленого крісла.
— Миросе, — гукнув я, але голос поглинула темрява. Я поспішив повз склепінчасті проходи, звідки визирали білими очима стривожені статуї, і врешті вийшов до центральної зали, де місячне світло, що падало крізь прочинені двері, перетворило плити підлоги у примарні кристали. Підбори черевиків ковзали тією холодною мозаїкою. — Миросе.
Він лежав там, де я його залишив, при самих дверях, і спав на боці. Його щока при світлі свічки виглядала сірою, неначе стояча вода. Я затяг його усередину й причинив двері.
Кімнати були холодні, похмурі, ветхі, наповнені темрявою і затхлим смородом; ліжка заховані в шафах-альковах — такий був звичай при королівському дворі. Я затяг Мироса на одне з таких ліжок і повкривав його всім тим, що вдалося знайти: овечими шкурами, зотлілими гобеленами, важкими від пилу килимами. Вогню не розкладав: навіть ота свічечка в руках мене тривожила. Уява весь час малювала картину, як її світло просочується крізь похилий дах тераси. Чи не зуміє те світло пробитися крізь брунатні арабески трояндових пагонів куди-небудь у пустелю, де якийсь пастух упіймає його на кінчик свого ножа?
— Води, — простогнав Мирос уві сні.
Я дав йому напитися з тевроанського бурдюка; то були рештки чистої холодної води, що її ми набрали у Єїдесі. Він закашлявся, повернувся набік і заснув. Я помацав його чоло: було гаряче й сухе. Ось уже сім днів ніхто не оглядав його рану. Поки ми долали перевал, я твердив собі, що на це немає часу; тепер же усвідомлював, що просто боявся це зробити. Завтра, — постановив. Прослизнув у сусідню кімнату з великим ліжком-альковом, де впав на рипучий матрац, набитий кінським волосом.
Та сон не йшов. Не було спокою. Отож підвівся з ліжка і, загорнувшись у килим, щоб було тепліше, заходився відчиняти віконниці, що трималися на громіздких мосяжних засувах. Місяць викотився над пагорбами, немов містичне одкровення, і сотав своє тихе сяйво — аж довелося примружитись. Олондрія залишилася позаду; переді мною постала ніч у пустелі, нерухома й велична. Я перебував у тій провінції імперії, яка найбільш неохоче піддавалася впливу; Лімрос Дейнівельський з цього приводу зауважив: «У цій країні з її схильністю до демонстрації норову не знайдеш пса, що не був би вельможею, і води, що не була б замерзлою». Але Орем таки прибуде, — думав я собі. Приїде сам або пришле когось із тілом. Якщо його вбили або ув'язнили, цього не вдасться приховати. Верховна Жриця дізнається про це, або принц дізнається, а вони знають, де нас шукати, отож пошлють у гори рятувальний загін.
Але Орем не приїхав. Ніхто не приїхав.
Не знаю, як довго ми чекали в цьому домі, покинутому напрозволяще на краю безмежної рівнини. Знаю лише, що ангел приходила до мене чи не щоночі, аби крикнути: «Пиши!»; той крик відлунював як брязкіт мечів, і я щосили стискав зуби, щоб витримати те покарання світлом. Моя слабкість була милосердям: я швидко втрачав свідомість. Пам'ятаю, що приходив до тями іноді на ліжку, іноді на підлозі, з однією думкою — вижити. Пам'ятаю, як готував кілька разів огидну бовтанку з тих продуктів, що знайшов на кухні, додаючи побільше води, аби вистачило надовше. Воду витягав з криниці в саду; замерзлий ланцюг обпікав руки. Відро було тріснуте, але я знайшов на кухні ціле. Воно гучно й бадьоро грюкало об стінки криниці, поки я, виснажений голодом і страхом, докладав усіх сил, аби його підняти. Подих вітру пробіг поміж дерев, і вони колихнулися, й тіні їхні метнулися по свіжовипалому снігу. Цей тихий звук, цей рух ще більш увиразнили окремішність цього місця, такого мерехтливого і відчуженого. Нарешті я вчепився у відро, витяг його на цямриння і завмер, схопившись рукою за бік, де відчув різкий біль, та чекаючи, аж відновиться дихання. Коли згодом підніс голову, всі дерева скидалися на тіні, їхні колючки — на імлу, а сонце обсипало все довкола голками криги.