Я притяг відро у дім. Коли, похитуючись, плентався головною залою, вода розхлюпалася на кахлі, створивши на підлозі яскраві плями, і явила зору топазові квіти, що ховалися під шаром пилу, зірки розбитого скла, інкрустації з яшми та халцедону. Я попрямував до найближчої кімнати з коминком; формально це була вітальня, а насправді — холодна пустка, де зі стін звисало клоччя дамаського штофу, де гарячкове буяння квітів ховалося в мороку килимів, а віконне скло деренчало під поривами вітру. В кімнаті панував дух спустошення, властивий місцю, що його уникають живі, місцю, де трапилося нещастя чи давній злочин, але я почав учащати туди, бо звідти було близько до вхідних дверей, а ще там було подостатком тендітних меблів — саме те, що треба для багаття. Геральдичні хорти, що крокували коминковою полицею, здавалося, вищирили на мене зуби, коли я схопив елегантне крісло, що походило, вочевидь, з Долини, і розбив його об підлогу, а потім розламав ніжки, відокремивши їх від м'якого сидіння з темно-рожевого оксамиту, чим завдав непоправної шкоди тканим куріпкам. Спітнівши від надмірних зусиль, сів на старовинний бредіс, який уникнув мого гніву, бо його просиджену шкіру важко було б спалити. Коли я підніс кресало до уламків крісла, набивка сидіння спалахнула синім полум'ям, що шугнуло в димохід зі свистом, схожим на волання по допомогу.
Погрів долоні біля жовтого вогню. У домі більше не біло їжі. Зовсім. Ага, бредіс, подумав я без ентузіазму: можна зварити шкіру. На саму цю думку мої змучені нутрощі скорчило аж до ребер. Та й Миросу не вижити на вареній шкірі. Йому потрібні м'ясо, молоко, цілющі трави і, мабуть, ще багато чого. Стіни гули під напором вітру, що гнув до самої землі шпичасті дерева, і нагадували мені про крижані обшири знадвору, про нескінченність цього колосального плато, про його грандіозну незворушну первозданність, його жаску монотонність під зимовим небом. Вперше мені закралася думка: що буде, якщо Орем не прийде ніколи? Якщо взагалі ніхто не прийде? Я підхопився, щоб одігнати цю думку, і наповнив почорнілий казанок криничною водою. Тоді підвісив його над вогнем і заходився зривати зі стін дамаський штоф, що розпадався в моїх руках, наче клапті найтоншої павутини. Якщо взагалі ніхто не прийде. Але він таки прийде. Я зачекав, поки закипить вода, намочив тканину в окропі й розвісив на мертвих лампах, щоб висушити. Довгі смуги тріпотіли у теплих потоках, що струменіли від вогнища. Коли вода вистигла, взяв відро, штоф і поніс їх нагору.
— Миросе.
Щоразу, заходячи до кімнати, я боявся, що знайду труп, але — принаймні сьогодні — він був усе ще живий. Двері його ліжка-алькова стояли нарозтвір, він повернув до мене голову й посміхнувся. На вид тієї посмішки полегшення, яке я відчув у грудях, померло. Це не була Миросова посмішка. Це була посмішка незмірно тонша й відстороненіша.
— Гарні новини, — оголосив я з фальшивою бадьорістю. — Тушені сьогодні не буде. — Мої експериментальні страви, які жоден з нас не міг проковтнути без позивів до блювання, були джерелом похмурих дотепів протягом усього нашого скніння в цьому домі. Але тепер він не засміявся, лише посміхнувся ще м'якше, ніж досі, тонкою й неживою усмішкою, що нагадувала сніг.
— Хочу замінити тобі пов'язки, — продовжив я тремтячим голосом. — Але тобі доведеться сісти. Пробач.
— Нічого страшного, — відповів він.
Серце мені розривалося, коли я допомагав йому змінити положення, стягав його з ліжка, віддирав пов'язки, що присохли до тіла. Він жахливо схуд, до скелетоподібного стану, як оті голі дерева в саду. Його рана, зашита ниткою з кишки, мала гнітюче пурпуровий колір; це було єдине забарвлене місце на його тілі. Я обмив її водою, потім обгорнув стрічками подертого штофу. Відтак знову натяг на нього брудну сорочку та овечий кожух горянина. І заштовхнув його назад у ліжко, кленучи себе за те, що був надто слабкий, аби зробити це обережніше; врешті, понакривав як зумів.