— Ти поцілуєш його знову, коли я повернуся, і тоді відчуєш смак крові мого дядька.
«Хіба що його твоїм мечем вб’є хтось із Королегвардії.» При Джофрі та його дядькові мали бути троє: пан Мерин, пан Мандон та пан Озмунд Кіптюг.
— То ви самі поведете лицарів у бій? — спитала Санса, палко сподіваючись на це.
— Я б повів, але дядько Біс каже, що дядько Станіс ніколи не перетне річку. Зате я очолю Три Хвойди і подбаю про зрадників сам. — Джоф солодко всміхався, чекаючи на давно бажану втіху. Тлусті рожеві губи кривилися, надаючи йому вигляду зверхнього та розпещеного. Санса не розуміла, як їй колись могла подобатися його мармиза; зараз її нудило.
— Кажуть, мій брат Робб завжди іде туди, де б’ються найзапекліше, — ляпнула вона, не подумавши. — Втім, він старший за вашу милість. Вже дорослий чоловік.
Від почутого король насупився.
— До брата твого дійде черга, коли я знищу свого дядька-зрадника. Сам твого братика випатраю Серцеїдом, ось побачиш.
Він розвернув коня і вдарив острогами, прямуючи до брами. Пан Мерин та пан Озмунд стали одесну та ошую короля; золотокирейники рушили слідом по четверо у ряд. Біс з паном Мандоном Муром їхали в кінці валки. Варта вітала їх вигуками та свистом. Коли зник останній, у дворі настала раптова тиша, яка буває на морі перед бурею.
Крізь тишу до Санси долетів спів з септу. Санса обернулася і пішла туди. За нею рушили двоє стайнярів та один стражник, що саме змінився з варти. Решта теж посунула слідом.
Санса ще ніколи не бачила в септі стільки люду та стільки світла. Стовпи веселкового сонячного сяйва падали навскіс крізь кришталі у високих вікнах, вздовж кожної стіни горіли свічки, блимаючи маленькими вогниками, наче зірки. Вівтар Матері та вівтар Воїна омивалися їхнім світлом, але без вірян не залишилися також Коваль, Стариця, Діва та Батько. Навіть перед напівлюдським обличчям Мороку танцювало кілька вогників… бо хто ж іще був Станіс Баратеон, як не Морок, що прийшов усіх судити? Санса відвідала кожного з Седмиці по черзі, запалила свічку на кожному вівтарі, а тоді знайшла собі місце на лаві між старою сивою пралею та хлопчиком, не старшим за Рікона, вдягненим у гарний льоняний жупанчик лицарського сина. Рука старої була кістлява, вкрита мозолями, рука хлопчика — маленька та м’яка. Але добре було відчути поруч ще бодай когось. Повітря в септі стояло жарке та важке, пахкотіло храмовим курінням та людським потом, сяяло від світла кришталю та свічок. Дихаючи ним, Санса відчула запаморочення.
Вона знала псалом, який саме співали: навчилася його колись давно від матері у Зимосічі. Санса приєднала свій голос до голосів натовпу.
На іншому кінці міста тисячі людей натопталися у Великий Септ Баелора, що стояв на пагорбі Візеньї. Вони теж, напевне, співали; голоси їхні лунали над містом, за річкою, аж до неба. «Боги мусять нас почути», подумала вона.
Санса знала майже всі псалми і співала разом з усіма, як тільки могла. Вона з’єднувала свій голос зі старими челядниками та молодими зляканими дружинами, зі служницями та стражниками, кухарями та сокольниками, лицарями та шахраями, зброєносцями, кухарчуками і матерями з немовлятами. Вона співала разом з тими, хто був усередині замку, і з тими, хто лишився ззовні, разом з усім містом. Співаючи, вона просила милості для живих та мертвих, для Брана, Рікона та Робба, для своєї сестри Ар’ї та зведеного брата-байстрюка Джона Сніговія, що служив десь на Стіні. Співала за матір, за батька, за діда, князя Гостера, та дядька Едмура Таллі, за подругу Джейну Пул, за старого п’яницю короля Роберта, за септу Мордану, пана Донтоса, Джорі Каселя та маестра Лювина. За всіх хоробрих лицарів та простих вояків, що загинуть сього дня. За всіх дітей та жінок, які плакатимуть за ними. Нарешті, вже наприкінці, вона співала навіть за Тиріона-Біса та за Хорта. «Він не правдивий лицар, та все одно мене врятував», казала вона Матері. «Врятуй його, якщо зможеш, і вгамуй лють у його серці.»
Але коли септон видерся на підвищення та закликав богів берегти і обороняти їхнього істинного та милостивого короля, Санса звелася на ноги. Проходи у септі були забиті людом. Їй довелося проштовхуватися, поки септон закликав Коваля зміцнити Джофрів меч та щит, Воїна — дати йому мужності, Батька — захистити його у скрутну годину. «Хай меч його зламається, а щит — потрощиться», холодно думала Санса, поки пропихалася до дверей, «хай мужність його зрадить, а військо — кине напризволяще.»
Нагорі брамної башти ходило туди-сюди кілька стражників, та в іншому замок здавався порожнім. Санса зупинилася і дослухалася. Вдалині чулися звуки битви. Спів майже заглушив їх, але якщо мати вуха, то можна було чути басовите ревище рогів, скрип та стогін каменеметів, плескіт води та хряскіт дощок, тріскотіння палаючої смоли, тумкання скорпіонів, що кидали товсті півсажневі стріли з залізними вістрями… а понад усе — крики та вереск людей, що помирали на полі бою.
То була теж пісня — особлива, жахлива пісня. Санса нап’яла на вуха каптура свого кобеняка і заспішила до Маегорового Острогу — замку всередині замку, де королева обіцяла їм безпечний прихисток. Коло початку підйомного мосту вона зустріла пані Танду з двома доньками. Фалиса учора прибула з замку Стокварт з невеличким загоном стражників. Вона пробувала заманити сестру на міст, але Лолиса чіплялася за покоївку та схлипувала:
— Я не хочу, не хочу, не хочу…
— Битва вже почалася, — мовила пані Танда придушеним голосом, ладним зламатися.
— Не хочу, не хочу…
Санса ніяк не могла обійти їх. Тому чемно привіталася.
— Чи не можу я чимось прислужитися?
Пані Танда зашарілася з сорому.
— Ні, ласкава панно, але прийміть нашу дяку. Даруйте моїй дочці, благаю вас, вона почувається недобре.
— Я не хочу!
Лолиса щосили вчепилася у свою покоївку — тоненьку гарну дівчину з коротким темним волоссям, у очах якої читалося палке бажання зіпхнути свою хазяйку просто у сухий ров на залізні вістря.
— Прошу, благаю, я не хочу!
Санса лагідно заговорила до неї:
— Всередині ми всі будемо в безпеці, а ще там подадуть їсти і пити, а ще співатимуть пісень.
Лолиса глипнула на неї, роззявивши рота. Вона мала тьмяні карі очі, які вічно спливали слізьми.
— Не хочу…
— Ти мусиш! — різко відказала їй сестра Фалиса. — Годі базікати. Шая, допоможи.
Вони узялися за лікті й удвох чи то перетягли, чи то перенесли Лолису через міст. Санса рушила слідом з їхньою матір’ю.
— Вона хворіє, — мовила пані Танда.
«Якщо дитину можна назвати хворобою», подумала Санса. Про вагітність Лолиси пліткували усі в замку.
Двоє стражників коло дверей мали на собі шоломи з лев’ячими головами та кармазинові киреї дому Ланістер, проте Санса знала, що то всього лише перевдягнені сердюки. Ще один сидів коло підніжжя сходів — справжній стражник стояв би на чатах рівно, а не сидів, поклавши галябарду на коліна — проте підвівся, побачивши їх, і прочинив двері досередини.
Танцювальна палата королеви не сягала й десятої частини від величини великої замкової трапезної, а від малої трапезної Башти Правиці складала хіба що половину. Втім, навіть у ній могла сидіти сотня гостей, а пишності палати вистачило б на кілька більших за неї. Позаду кожного світильного держака на стіні стояло люстро куваного срібла, і смолоскипи палали проти них удвічі яскравіше; стіни оздоблювало розкішно різьблене дерево, підлогу вкривав запашний очерет. З балкону нагорі весело грали скрипки, сопілки та кози. Вздовж південної стіни біг рядок склепінчастих вікон, але їх завісили важкими оксамитовими запонами, що не впускали жодного променя сонця, а заразом глушили звуки молитви та битви. «Байдуже», подумала Санса. «Все одно війна тут, з нами.»