За столами, поставленими на кобильниці, зібралися трохи не всі шляхетно уроджені панії та панянки в місті, а з ними жменька старців та зовсім юних хлопчаків. Жінки були дружинами, дочками, матерями та сестрами тих, хто пішов битися з князем Станісом. Багато з них не повернеться назад. Усвідомлення цього важко висіло у повітрі. Санса, як наречена Джофрі, мала сидіти на почесному місці одесну королеви. Коли вона заходила на поміст, то побачила чоловіка у тіні задньої стіни палати. Він мав на собі довгу, добре змащену чорну кольчугу, а перед собою тримав меча — батькового меча, Лід, трохи не з нього заввишки. Вістря меча стояло на підлозі, а тверді кощаві пальці охоплювали захисну перечку по обидва боки від руків’я. Сансі перехопило подих. Пан Ілин Пейн, схоже, відчув її погляд і повернув до неї худе, помережане віспинами обличчя.
— Що він тут робить? — спитала Санса в Озфрида Кіптюга. Він очолював нову кармазинову сторожу королеви.
Озфрид вишкірився.
— Її милість чекає, що його служба знадобиться ще до кінця ночі.
Пан Ілин — Королівський Правосуд. Він виконує лише одну службу. «Чиєї голови бажає королева?»
— Встаньмо та вітаймо їхню милість Серсею з дому Ланістер, Королеву-Намісницю та на Державі Господарку! — загукав коронний підкоморій.
Серсея мала на собі льоняні шати — сніжно-білі, наче корзна Королегвардії. Довгі зубчасті рукави були підбиті золотим єдвабом. Кучері яскраво-золотого волосся спадали на голі плечі рясними хвилями. Струнку шию прикрашала нитка діамантів та смарагдів. У білому вона здавалася б дивно невинною, майже неземною дівою, якби щоки не плямував рум’янець.
— Прошу сідати, — мовила королева, зайнявши місце на помості, — й частуватися з нашого столу.
Озфрид Кіптюг притримав їй крісло; малий джура так само прислужився Сансі.
— Ти якась бліда, Сансо, — зазначила Серсея. — Чи квітне досі твоя червона квітка?
— Так.
— Як доречно. Чоловіки спливатимуть кров’ю там, надворі, а ти — тут у замку.
Королева майнула рукою, щоб подавали першу страву.
— Навіщо тут пан Ілин Пейн? — спитала Санса просто руба.
Королева зиркнула на німого ката.
— Щоб дати ради всякій зраді та захистити нас в разі потреби. Перш ніж стати катом, він був лицарем.
Вона махнула ложкою на кінець палати, де стояли зачинені та засунуті високі дерев’яні двері.
— Коли ті двері виб’ють сокирами, ти ще порадієш, що він тут з нами.
«Я б краще пораділа, якби з нами був Хорт», подумала Санса. Хоч як грубо з нею поводився Сандор Клеган, все ж вона не вірила, що він дозволить її скривдити.
— Хіба ваша варта нас не захистить?
— Спитай краще, хто захистить нас від тієї варти. — Королева зиркнула убік на Озфрида. — Вірні найманці стрічаються так само часто, як цнотливі шльондри. Якщо битва обернеться проти нас, мої стражники здиратимуть з себе червоні киреї так хутко, що запинатимуться один об одного. Вони вкрадуть, що зможуть, і втечуть. Разом зі стольниками, пралями та стайнярами вони кинуться рятувати свої шкури, не варті й ламаного шеляга. Ти хоч уявляєш собі, Сансо, що буває, коли місто бере ворог? Не уявляєш, ні? Усе, що ти знаєш про життя, ти дізналася від співців. А чого нам, їхнім слухачам, дуже бракує, то це гарних і правдивих пісень про погроми міст ворогом.
— Правдиві лицарі ніколи не кривдять жінок та дітей. — Сказане залунало у її власних вухах порожнім белькотінням.
— Правдиві лицарі… — Здається, королеву її слова надзвичайно звеселили. — Аякже, ти маєш рацію. Гаразд, люба: сьорбай собі юшечку гарненько, як слухняна дівчинка, і чекай порятунку від Симеона Зореокого та принца Аемона Драконолицаря. Упевнена, вони не забаряться з’явитися на наш захист.
Давос III
Чорноводна затока хвилювалася, уся вкрита бурунами в білих шапках. «Чорна Бета» осідлала приплив; її вітрило ляскало та рипіло на кожен порив вітру. «Примара» та «Пані Мар’я» йшли біч-обіч з нею, лишаючи якихось двадцять п’ять аршинів між коробами. Його сини вміли тримати стрій, і Давос ними пишався.
Через море хрипко й басовито загули роги, наче горлянки величезних зміїв. Один корабель за іншим повторював їхній наказ.
— Спустити вітрило! — наказав Давос. — Щоглу зняти. Веслярі — до весел!
Його син Матос передав накази далі. Чардак «Чорної Бети» скипів — то жеглярі кинулися виконувати свої обов’язки, штовхаючи вояків, які завжди траплялися на дорозі, де б не стояли. Пан Імрі ухвалив, що в гирло річки вони мають увійти на самих лише веслах, аби не підставляти вітрила під скорпіони та вогнеплюйки, що стояли на мурах Король-Берега.
Давос розрізняв «Лють» далеко на південному сході; її вітрила блищали золотом, на полотні танцював вінчаний олень Баратеонів. Саме з її містка Станіс Баратеон очолював напад на Дракон-Камінь шістнадцять років тому. Але цього разу він вирішив іти разом з військом суходолом, а «Лють» і провід над флотом довірив братові дружини — панові Імрі — який перебіг на його бік при Штормоламі разом з князем Алестером та рештою Флорентів.
Давос знав «Лють» незгірш своїх власних кораблів. Над її трьома сотнями весел був окремий чардак для самих лише скорпіонів, а вище на носі та кормі були встановлені дві великі метавки, що могли жбурнути барила підпаленої смоли. Грізний корабель, а до того ж швидкий, хоча пан Імрі набив його важко узброєними лицарями та щитниками, дещо стишивши хуткість ходу.
Роги засурмили знову; від «Люті» надходили накази. Давос відчув штрикання у відтятих пальцях.
— Весла на воду! — загукав він. — Шикуйсь!
Сотня весел занурилася у воду, застугонів тулумбас веслярського старшини, наче велетенське повільне серце. Весла рухалися з кожним ударом; сто людей тягли разом, як один.
«Примара» та «Пані Мар’я» також розгорнули дерев’яні крила. Три галери трималися ніс у ніс, нуртуючи воду веслами.
— Малий хід! — закликав Давос. Срібна «Гордість Плавня» князя Веларіона стала на своє місце справа від «Примари», «Зухвалий сміх» швидко наганяв стрій, але «Стара відьма» тільки-но занурила весла у воду, а «Морський коник» ще досі не спустив щоглу. Давос кинув погляд назад. Еге ж, далеко на півдні, як завше, лишилася наздоганяти «Меч-риба». Вона мала дві сотні весел та найбільший таран у всьому флоті, хоча щодо хисту її капітана Давос плекав тяжкі сумніви.
Він чув, як вояки підбадьорливо гукали один до одного через море. Від самого Штормоламу вони сиділи на кораблях мертвим тягарем і тепер прагнули вже допастися до ворога, певні своєї перемоги так само, як і їхній очільник — великий коронний керманич, пан Імрі Флорент.
Три дні тому він зібрав усіх капітанів на військову раду на «Люті», поки флот стояв на якорі у гирлі річки Вендявки, і ознайомив їх з наказами щодо бойового порядку. Давос разом з синами отримав місце у другій шерезі, майже на правому кінці строю, де мало бути найнебезпечніше.
— На честь і славу! — оголосив Алард, задоволений можливістю довести свою відвагу.
— На лихо та погибель, — пробурмотів його батько. Сини подарували йому погляди, повні жалю та зневаги, навіть юний Марік. Він наче чув їхні думки: «Цибульний лицар перетворився на стару полохливу бабу. А душа як була перемитницька, так і лишилася.»
Втім, останнє було чистою правдою, і Давос навіть не думав того соромитися. Прізвище Лукомор відлунювало шляхетством, та глибоко всередині він лишався Давосом з Блошиного Подолу, що повертався до свого міста на трьох пагорбах. Він знався на кораблях, вітрилах та берегах незгірш будь-кого у Семицарстві, свого часу скуштував чимало різанини меч проти меча на мокрих корабельних дошках. Але на цю битву він ішов, наче злякана діва на шлюбне ложе. Перемитники не сурмлять у роги, не піднімають прапорів. Коли вони відчувають небезпеку, то напинають вітрила і мчать світ за очі швидше від вітру.
Якби його поставили на чолі флоту, він би усе зробив інакше. Найперше надіслав би кілька швидких кораблів на розвідку вгору річкою, аби побачити, що чекає на них там — замість сунути стрімголов усією купою, геть нічого не відаючи. Та коли він запропонував свій спосіб панові Імрі, то почув подяку великого коронного керманича на словах, але не побачив її у його очах. «За кого себе має цей підло уроджений боягуз?», питали ті очі. «Чи не він колись купив собі лицарство за цибулю?»