Маючи вчетверо більше кораблів, ніж король-хлопчак, пан Імрі не бачив потреби бути обережним чи вдаватися до хитрощів. Він вишикував флот у десять шерег по двадцять кораблів у кожній. Перші дві шереги мусили увійти в річку, стати до бою проти малого флоту Джофрі та знищити його, тим поклавши край «хлопчиковим човникам», як їх обізвав пан Імрі на радість своїм вельможним капітанам. Наступні мали висадити загони лучників та списників під мурами міста і тільки тоді приєднатися до битви на річці. Менші та повільніші кораблі позаду мали наказ перевезти головне Станісове військо з південного берега під захистом Саладора Саана та його лисенійців. Останні мусили стояти у затоці на випадок, якщо Ланістери тримали ще якісь кораблі на узбережжі з наміром вдарити ззаду.
Кажучи по правді, поспіх пана Імрі не був такий вже невиправданий. Вітри по дорозі з Штормоламу не надто їх жалували. Два кочі розтрощилися на скелях затоки Човнозгуби просто у день відплиття — недобра прикмета для початку походу. Одна з мирійських галер набрала води й потонула у Тарфійській протоці, а при вході до Гирла флот запопав шторм, що розкидав кораблі мало не по всьому вузькому морі. Нарешті усі вони, крім двох десятків, зібралися за безпечним хребтом Масейового Гаку, але часу втратили чимало.
Станіс мусив досягти Чорноводної вже багато днів тому. Королівський гостинець біг зі Штормоламу прямо до Король-Берега, значно коротший за морський шлях. До того ж більша частина війська сиділа верхи — майже двадцять тисяч лицарів, легкої кінноти, охочих компанійців. Ренлін спадок, що перейшов до його брата проти волі покійного. Втім, хоч прибули вони й першими, але мали б небагато хісна з закутих у броню бойових огирів та п’ятиаршинних списів у глибоких водах Чорноводної та на високих кам’яних мурах міста. Станіс, більше за все, стояв з панством на південному березі річки, помирав з нетерплячки та питав себе, куди пан Імрі подів його кораблі.
За два дні до того проти Русалчиної Скелі вони побачили з пів-десятка рибальських байдаків. Рибалки спробували були втекти, але один за одним їх наздогнали та схопили.
— Малий ковток перемоги — якраз те, що треба напередодні великої битви, щоб заспокоїти шлунок, — задоволено казав пан Імрі. — Хай люди нагуляють спрагу до головної страви.
Давос, утім, прагнув радше почути, що бранці розповідають про оборону Король-Берега. Карлик начебто будував по берегах щось таке, що мало зачинити гирло річки, хоча рибалки не могли сказати напевне, чи вже скінчилося те будівництво. Давос раптом зрозумів, що бажає, аби скінчилося — якщо річку загородили б, то пан Імрі не мав би іншого виходу, крім зупинитися і зважити подальші дії.
Море бриніло різноманітними звуками: вигуками та викликами, гудінням рогів, стугоном тулумбасів, пищанням сопілок, ляпанням тисяч весел по воді.
— Тримати стрій! — кричав Давос. Пориви вітру смикали його стару зелену кирею. Кубрак з вареної шкіри та відкритий шолом, що лежав коло ніг — то були усі його обладунки. Давос тримався думки, що важка лицарія на морі може так само легко занапастити життя, як і врятувати. Проте пан Імрі та інші вельможні капітани його думки не поділяли й виблискували панцирами та кольчугами, міряючи кроками чардаки.
«Стара відьма» та «Морський коник» нарешті стали на свої місця, а за ними — «Червона клішня» князя Кельтигара. Направо від Алардової «Пані Мар’ї» йшли три галери, які Станіс відібрав у нещасливого князя Сонцезіра: «Благочестя», «Молитва» та «Побожність», чардаки яких кишіли лучниками. Навіть «Меч-риба» вже наздоганяла, важко переповзаючи хвилі одночасно на веслах та під вітрилом. «Корабель, що має стільки весел, мав би ворушитися хутчіше», незадоволено подумав Давос. «Надто вже важкий таран вона тягне. Він зіпсував їй усю рівновагу.»
Поривчастий вітер дмухав з півдня, та для кораблів на веслах це нічого не важило. Вони зловили приплив, хоча на користь Ланістерів діяла течія річки. А Чорноводна пливла сильно та швидко там, де стрічалася з морем. При першому ударі перевагу матиме ворог. «Ми дурні, що стрічаємо їх на Чорноводній», подумав Давос. У битві на відкритому морі їхні шереги оточили б ворога з обох боків і стиснули між собою на погибель. Проте на річці кількість та вага кораблів пана Імрі нічого не важитимуть. Адже стати рядком зможе не більше за двадцять, щоб не заплутатися веслами та не врізатися один у одний.
Далі за шерегою бойових кораблів Давос побачив Червоний Дитинець на Аегоновому пагорбі — темний проти лимонно-жовтого неба, під яким відкривалося гирло потоку Чорноводної. Південний берег кишів людьми та кіньми, що заворушилися, наче розбурхані мурахи, побачивши кораблі. Станіс, певна річ, приставив їх будувати плоти, ладнати стріли та порати інші справи, але чекання все одно давалося війську нелегко. Посеред вояків тихо, але дзвінко засурмили сурми, які скоро проковтнуло ревище тисяч горлянок. Давос вхопив куцою рукою мішечок з кістками своїх пальців і проказав одними губами мовчазну молитву про вояцьку удачу.
«Лють» стояла посередині першої шереги бойового порядку. Обабіч неї — «Князь Стефон» та «Морський олень», кожний на дві сотні весел. На правому та лівому краях йшли сотенники: «Пані Гара», «Золота рибка», «Князь-реготун», «Морський дідько», «Рогатий гонор», «Відчайдушна Дженна», «Тризуб», «Швидкий меч», «Принцеса Раеніс», «Собачий ніс», «Пірнач», «Вірний», «Червоний крук», «Королева Алісанна», «Кіт», «Відважний» та «Драконоборець». З кожної корми майоріло вогняне серце Господа Світла — червоне, жовте, жовтогаряче. Позаду Давоса з синами йшла ще одна шерега сотенників на чолі з лицарями та вельможними капітанами, а далі менші та повільніші мирійські посудини, не більші за вісімдесят весел кожна. Ще далі ззаду йшли вітрильні кочі, мавни та думбаси, а за ними, вже останніми — Саладор Саан на своєму пишному «Валірійцеві», плавучій фортеці о трьохстах веслах, оточеній рештою його галер з помітними смугастими коробами. Палкий лисенійський князьок був незадоволений з того, що його поставили ззаду, але вочевидь, пан Імрі довіряв йому не більше, ніж Станіс. Надто вже багато від Саана чулося балачок та жаліб на гроші, які йому заборгували. Та все ж Давосові було його шкода. Саладор Саан був хитромудрий старий пірат, а його жеглярі наче вродилися на морі й не знали страху в бою. Позаду війська та флоту їхня вправність і хоробрість пропадали дурно.
«Га-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!» З переднього чардаку «Люті» над білими бурунами та веслами у піні рознісся заклик рогу: пан Імрі віддав наказ напасти на ворога. «Га-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!» «Га-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!»
Нарешті до лав флоту стала і «Меч-риба», хоча з досі піднятим вітрилом.
— Повний хід! — гарикнув Давос. Тулумбаси загриміли частіше, весла підхопили лад, розрізали воду, плюх-шух, плюх-шух, плюх-шух. На чардаку щитники стукотіли мечами та сокирами у щити, а лучники тихо напинали тятиви на луки та діставали перші стріли з сагайдаків при поясах. Галери першої шереги затуляли краєвид, тому Давос міряв кроками містка і чекав, коли зможе побачити краще. Жодних пристроїв, які б зачиняли гирло річки, він не побачив — гирло було відкрите, наче пащека, що готується їх усіх проковтнути. Хіба що…
Коли Давос перемитничав, то часто жартував, що береги Чорноводної знає краще за свою долоню, бо до власної долоні не мусить пробиратися крадькома. Може, пан Імрі Флорент навіть і уваги не звернув на дві нові приземкуваті башти з грубого каменю, що стояли одна навпроти іншої через гирло Чорноводної, але Давосові вони вкинулися у око так, якби з його долоні раптом виросло двійко нових пальців.
Затуливши очі від сонця, що вже потроху спускалося на захід, Давос роздивився башти уважніше. Вони були замалі для великих залог. Башта на північному березі була прибудована до скелі, над якою грізно височів Червоний Дитинець, а її сестра на південному березі основою стояла у воді. Давос відразу зрозумів, що її будівники прорізали берег ровом, тому напасти на башту було складно — нападники мусили або перебрідати водою, або наводити моста. Станіс поставив унизу лучників, щоб стріляли по захисниках, раптом ті здуру висунуть голови, та в іншому не надто зважав на нове укріплення.