— Він каже, що стоїть тут заради нас, — пояснила королева. — Хай Станіс бере місто, хай бере собі престол, але судити мене я йому не дозволю. Живцем він нас не отримає.
— Нас?
— Ти мене чула. Отож починай, мабуть, молитися знову, Сансо. Та цього разу проси в богів іншого кінця для цієї битви. Інакше обіцяю тобі: падіння дому Ланістер принесе мало втіхи Старкам.
Вона сягнула рукою по Сансине волосся і легенько прибрала його з шиї.
Тиріон XIV
Щілина у шоломі дозволяла Тиріонові бачити тільки те, що просто перед ним. Але щойно він повернув голову, як побачив три галери на березі коло турнірного поля, і ще четверту, більшу за інші, далі на річці. Вона жбурляла з метавки барила смоли.
— Клином шикуйсь! — наказав Тиріон, коли його вершники вихлюпнули хвилею з потерни. Загін вишикувався вістрям списа; на самому його кінці стояв Тиріон. Пан Мандон Мур став одесну; біла полива його панцира відбивала сяйво полум’я, холодні непорушні очі байдуже блищали крізь забороло. Він їхав на вугільно-чорному огирі, вбраному в сірі ладри; на руці його висів чисто-білий щит Королегвардії. Ошую Тиріон здивовано побачив Подріка Пейна з мечем у руці.
— Ти ще замолодий, — миттю мовив він. — Повертайся!
— Я ваш зброєносець, ласкавий пане.
Тиріон не мав часу сперечатися.
— Гаразд, тоді тримайся поруч і дивись мені — не загубися.
Він вдарив коня п’ятами і рушив уперед.
Загін їхав коліно у коліно попід мурами, що нависали над головою. На держалні у руці пана Мандона майорів прапор Джофрі — кармазин і золото, лев та олень танцюють лапами до копит. Коні прискорилися з кроку до ристі, широко оминаючи основу башти. З мурів летіли стріли, над головами свистіли, крутилися, сліпо падали на землю та воду, трощили залізо та плоть важкі каменюки. Попереду височіла Король-Брама та натовп вояків, що поралися коло велетенського стіноламу — стовбура чорного дубу з залізним вістрям. Навколо юрмилися лучники з кораблів, випускали стріли по кожному захисникові, що смів показатися над брамою.
— Списи до бою! — наказав Тиріон і прискорився до легкого чвалу.
Земля була слизька, просякнута водою; грязюка під ногами коней мішалася з кров’ю. Огир спіткнувся на трупі, копита ковзнули, збурили болото. Якусь мить Тиріон думав, що його стрімка навала скінчиться падінням з сідла ще до того, як він досягне ворога. Та все ж якимсь дивом вершник і кінь втримали рівновагу. Попід брамою вояки розверталися до нападників, поспіхом готувалися прийняти удар. Тиріон підняв сокиру і заволав:
— Король-Берег!
Інші голоси підхопили клич, і стріла полетіла уперед. Криця та шовк, громові копита і гострі клинки, поціловані вогнем…
Пан Мандон зронив вістря списа униз та вперед в останню можливу мить і прохромив Джофріним прапором груди щитникові у набивному каптані. Той злетів у повітря, перш ніж держално луснуло під вагою та силою удару. Попереду себе Тиріон побачив лицаря з лисом у колі квітів на вапенроку. «Якийсь Флорент», майнула перша думка, а слідом за нею друга: «Без шолома». Він вдарив лицаря щосили у обличчя, вклавши усю вагу сокири, руки та коня. Половина голови лицаря відлетіла геть, а плече Тиріона від удару заніміло. «Шагга б з мене посміявся», подумав Тиріон, рухаючись далі.
У його щита вдарив спис. Под чвалом промчав мимо, рубаючи усіх ворогів, що траплялися під руку. Тиріон краєм вуха чув підбадьорливі вигуки вояків на стінах. Всі, хто стояв коло тарана, або втекли, або стали на захист свого життя, і забутий ними важкий стінолам гепнувся у грязюку. Тиріон збив конем лучника, розпанахав списника від плеча до пахви, поковзом вдарив по шоломі з меч-рибою на маківці. Коло тарану його великий гнідий став дибки, але чорний огир легко перескочив через перепону, і пан Мандон промчав повз Тиріона, мов смерть у сніжно-білому шовку. Меч лицаря стинав кінцівки, розвалював голови, трощив щити небагатьох ворогів, в яких вони вціліли на переправі через річку.
Тиріон спонукав коня перестрибнути таран. Вороги тим часом розбігалися навсібіч. Тиріон повів головою справа наліво та назад, але Подріка Пейна ніде не побачив. Стріла брязнула на щоці шолома за якихось пів-вершка від зорової щілини. Від нападу страху він трохи не звалився з коня. «Годі стовбичити тут, як пень, бо зараз гусячим пір’ям поростеш.»
Тиріон вдарив коня острогами і рушив ристю, намагаючись оминати трупи. Внизу за течією Чорноводну забили короби палаючих галер. На воді досі плавали латки шал-вогню, посилаючи в повітря зелені вихори у три сажні заввишки. Спира Тиріона розігнала ворогів при стіноламі, але по всьому березі й далі буяла битва. Вояки пана Балона Лебедина, а може, й Ланселя, намагалися скинути у воду ворога, що висадився на берег з палаючих кораблів.
— На Грязючну браму! — наказав Тиріон.
Пан Мандон підхопив:
— На Грязючну браму!
І загін знову загримів копитами.
— Король-Берег! — хрипко волали його вояки. А ще:
— Півпан! Півпан!
Тиріонові стало цікаво, хто їх цього навчив. Крізь сталь та підбивку шолома він чув крики болю, жадібний тріск полум’я, ревище бойових рогів, мідні сурми. Навколо царював вогонь. «Ласка божа, не дивно, що Хорт злякався. Він не битви боявся, а полум’я…»
Раптом над Чорноводною пролунав гучний хряскіт — то камінь завбільшки з коняку впав просто посередині однієї з галер. «Нашої чи їхньої?» Крізь вихори диму він не бачив напевне. Клин розсіявся; кожен тепер бився сам за себе. «Час би вже й вертатися», думав Тиріон, а тим часом мчав уперед.
Сокира важко висіла у руці. Жменя вершників ще й досі слідувала за ним; решта загинула або розбіглася. Тиріон мусив боротися зі своїм конем, щоб тримати його голову на схід — великому лицарському огиреві вогонь був до смаку не більше, ніж Сандорові Клегану. На щастя, впоратися з конем виявилося легше, ніж з Хортом.
З річки виповзали обпалені та скривавлені вояки, викашлюючи воду, запинаючись і помираючи. Тиріон повів свою спиру крізь них, даруючи швидку смерть тим, хто мав сили стати до бою. Війна стиснулася до ширини зорової щілини його шолома. Вдвічі більші за нього лицарі тікали або гинули від його руки. Всі вони здавалися Тиріонові дрібними та переляканими.
— Ланістер! — волав він, вбиваючи. Рука його скривавилася до ліктя і блищала у сяйві з річки. Кінь його знову став дибки, а сам Тиріон струснув сокирою до зірок і почув за собою клич:
— Півпан! Півпан!
Тиріон почувався, наче п’яний. «То ось вона яка — лихоманка битви.» Тиріон сам відчував її уперше, хоча досить наслухався від Хайме, як затьмарюється відчуття часу, як сам час начебто сповільнюється і навіть спиняється, як зникає минуле й майбутнє, лишаючи тільки нинішню мить, як зникає страх, як зникають думки і навіть твоє тіло.
— Ти не відчуваєш ані ран, ані болю в спині від ваги обладунку, ані поту, що біжить просто в очі. Ти позбавлений почуттів, думок, ба навіть самого себе. Лишається тільки бій, тільки ворог — спершу один, потім другий, тоді ще і ще. Ти знаєш, що вони злякані та втомлені, а ти сам — ні. Ти один живий, а навколо смерть, та їхні мечі рухаються так повільно, що ти можеш танцювати навколо них і сміятися.
«Лихоманка битви. Я — половинка чоловіка, п’яна від різанини. Ану ж спробуйте мене вбити!»
І вони пробували. Набіг ще один списник; Тиріон відрубав йому вістря списа, тоді долоню, тоді руку по плече, витанцьовуючи конем навколо. Якийсь лучник без лука тицьнув у нього стрілою, наче ножем. Огир вдарив стрільця копитом у стегно, зваливши додолу, а Тиріон зареготав рвучко і хрипко, наче пес загавкав. Він промчав повз устромлену в болото корогву — одне зі Станісових полум’яних сердець — і розрубав держално навпіл одним ударом сокири. Звідкілясь узявся лицар, почав трощити його щита обіручним мечем, аж доки хтось не пхнув його кинджалом під пахву. Мабуть, то був хтось із Тиріонового загону — сам він не побачив.
— Здаюся, пане! — вигукнув хтось інший далі вздовж річки. — Я здаюся вам, пане лицарю! Ось запорука, осьде, тримайте.