Тиріон не знав і не гадав, чи колись дізнається, що змусило його відсахнутися назад. Невже сама тільки раптова підозра? Або він все-таки помітив меча бодай краєм ока? Вістря блиснуло просто під очима, Тиріон відчув його твердий холодний дотик, а тоді спалах болю. Голова крутнулася, наче йому дали ляпаса. Другого ляпаса — різкішого за перший — завдала холодна вода. Тиріон спробував намацати, за що вхопитися, бо знав: щойно він піде під воду, як навряд чи повернеться на поверхню. Якимсь дивом він намацав потрощений кінець зламаного весла, вчепився у нього, як відчайдушний коханець, і почав потроху дертися вгору. Очі йому заливала вода, горлянку — власна кров; у голові жахливо гупало і смикало. «Дайте мені, боги, сили досягти чардаку!» В світі не лишилося більше нічого, крім весла, води і того клятого корабельного чардаку.
Нарешті він перекотився через бік і простягся на спині, виснажений та задиханий. Над головою тріщали кулі зеленого та жовтогарячого полум’я, лишаючи сліди між зірок. Якусь мить він милувався неабияким видовищем, аж раптом все затулив йому пан Мандон, що скидався на білу сталеву тінь з тьмяним блиском очей з-під шолома. Сил в Тиріона лишилося не більше, ніж в ляльки з ганчір’я. Пан Мандон приставив вістря меча йому до западини на горлі та узявся за руків’я обіруч.
Раптом лицар сахнувся вліво, запнувся, врізався у облавок. Дерево зламалося, і пан Мандон Мур зник у воді з криком та сплеском. За мить короби стикнулися з такою силою, що чардак аж підстрибнув. Хтось схилився над Тиріоном, став на коліна.
— Хайме? — прохрипів він, трохи не захлинаючись кров’ю в роті. Хто б іще міг його врятувати, якщо не рідний брат?
— Лежіть тихо, мосьпане. Вас тяжко поранено.
«Хлопчачий голос. Якась нісенітниця», подумав Тиріон. «Чомусь схожий на Подріка.»
Санса VII
Коли пан Лансель Ланістер сказав королеві, що битву програно, вона покрутила порожнього келиха для вина у руках і відповіла розвіяним голосом, наче новина не викликала в неї жодної цікавості:
— Скажіть моєму братові, пане.
— Та його вже на світі нема! — Вапенрок пана Ланселя просяк кров’ю, що цебеніла в нього з-під пахви. Коли він з’явився до палати, його вигляд змусив декого з жіноцтва заверещати з жаху. — Здається, він саме був на мості з кораблів, коли той розвалився. Пан Мандон теж, мабуть, загинув. Хорта ніхто не може знайти. Побийте мене боги! Нащо ти, Серсеє, наказала повернути Джофрі до замку? Золотаві кидають списи й тікають сотнями. Коли вони побачили, що король іде геть, то втратили всяку мужність. Уся Чорноводна в мерцях, вогні та побитих кораблях. Але ми б ще протрималися, якби…
Озней Кіптюг проштовхався повз нього.
— Бій, ваш-милість, кипить на обох берегах річки. Може, Станісове панство б’ється один з одним, хто їх зна — там нічого не добереш. Хорт зник бозна-куди, пан Балон відступив до міста. Берег річки вже їхній. Король-Браму знову б’ють стіноламом. Пан Лансель правду каже — ваші люди кидають мури та вбивають власних очільників. Коло Залізної та Божої брами зібралися натовпи, хочуть силоміць вийти назовні. Блошиний Поділ палає геть увесь — там п’яні погроми.
«Ласка божа», подумала Санса, «ось і сталося — Джофрі втратив свою голову, а я свою». Вона пошукала очима пана Ілина, та Королівський Правосуд кудись зник. «Я його відчуваю. Він десь тут. Я не втечу, він зітне мені голову.»
Моторошно байдужа, королева обернулася до Ознейового брата Озфрида.
— Підніміть моста і засуньте двері. Нікому більше не дозволяється виходити з Маегорового Острогу чи заходити до нього без мого дозволу.
— А що робити з жінками, які пішли молитися?
— Вони самі вирішили відмовитися від мого захисту. Хай тепер моляться — може, їх там боги оборонять. Де мій син?
— На брамній башті. Схотів очолити арбалетників. Там натовп ззовні виє, і половина з них — золотокирейники, що втекли разом з королем, коли ми пішли з Грязючної брами.
— Негайно приведіть його до Острогу.
— Ні! — розсердився Лансель так, що аж забувся стишувати голос. На його вигук обернулися голови. — Ми знову займемо Грязючну браму! Хай лишається там, де є, він-бо король, він мусить…
— Він — мій син. — Серсея Ланістер звелася на ноги. — Ви теж, родичу, вихваляєтеся прізвищем Ланістер. То доведіть, що ви його варті. Озфриде, чого ви тут стовбичите? «Негайно» означає «сьогодні»!
Озфрид Кіптюг заспішив з палати, а за ним і його брат. Багато гостей ринули слідом; хтось із жінок плакав, хтось молився, а інші лишилися за столами й спитали ще вина.
— Серсеє, — благав пан Лансель, — але ж якщо ми втратимо замок, Джофрі все одно загине! Хай він лишається, я сам буду поруч із ним, присягаюся…
— Геть з дороги! — Серсея вдарила відкритою долонею просто по рані свого брата у перших. Пан Лансель скрикнув з болю і трохи не зомлів, а королева вийшла з палати повз нього. Сансу вона й поглядом не вшанувала. «Серсея геть про мене забула. Пан Ілин мене вб’є, а вона й не згадає.»
— О боги, — заскиглила якась стара, — нам кінець, битву програно, королева тікає!
Декілька дітей залилися сльозами. «Вони вміють відчувати страх.» Санса відчула себе самотньою і покинутою на помості. Що робити: лишитися тут чи кинутися за королевою благати про життя?
Вона й сама зрештою не зрозуміла, чого зіп’ялася на ноги.
— Не бійтеся! — гучно закликала вона жінок. — Королева наказала підняти міст. Тут найбезпечніше у всьому місті. Ми маємо товсті мури, глибокий рів, шпичаки…
— Що трапилося? — вимогливо гукнула трохи знайома Сансі дружина дрібного князька. — Що сказав Озней королеві? Чи живий ще король? Чи не здалося ще місто?
— Скажіть нам! — заверещав хтось іще. Одна жінка питала про батька, інша про сина.
Санса здійняла руки, прохаючи тиші.
— Король Джофрі повернувся до замку. Його не поранено. Битва досі триває, усі б’ються хоробро, а більше я нічого не знаю. Королева скоро повернеться.
Наприкінці вона збрехала, але тільки затим, щоб усіх заспокоїти. Раптом Санса помітила під балконом блазнів.
— Ану, Місячку, звесели-но нас!
Місячок крутнувся колесом, скочив на стіл, ухопив чотири чари для вина і почав ними жонглювати. Коли-неколи якась із них падала і била його по голові. Палатою залунало кілька збентежених смішків. Санса пішла до пана Ланселя і стала коло нього на коліна. Там, де королева його вдарила, рана знову спливала кров’ю.
— Божевілля! — зойкнув він. — О боги, Біс мав рацію, він все вірно казав…
— Допоможіть! — гукнула Санса до служників. Один зиркнув на неї та підбіг разом з глеком, якого тримав. Інші слуги вже виходили, і Санса не могла їх зупинити. Разом з челядником Санса поставила пораненого лицаря на ноги.
— Відведіть його до маестра Френкена!
Лансель був один з них, але Санса чомусь не могла знайти в собі сили бажати йому смерті. «Я саме така м’якотіла і тупа, як казав Джофрі. Я мала б його вбити, а не допомагати.»
Смолоскипи потроху догоряли, один чи два замиготіли та згасли, проте ніхто не потурбувався їх замінити. Серсея не поверталася. Скориставшись тим, що всі очі були прикуті до іншого дурня, пан Донтос видерся на поміст.
— Повертайтеся до опочивальні, мила Жонкіль, — зашепотів він. — Засуньте двері, вам буде безпечніше. Я прийду по вас, коли скінчиться битва.
«Хтось таки по мене прийде», подумала Санса, «але чи ви, чи пан Ілин?» У короткому нападі божевілля вона хотіла була попрохати Донтоса захистити її. Адже той був лицарем, навченим меча та списа, він давав присягу захищати слабких. «Ні. Він не має ані мужності, ані хисту, тільки занапастить своє життя за мене.»
Коли вона повільно та поважно виходила з королевиної палати для танців, то докладала неймовірних зусиль, щоб не ринути з усіх ніг світ за очі. Але досягши сходів, таки ринула, і бігла вгору та по колу, поки не засапалася і не відчула запаморочення. Один зі стражників врізався у неї на сходах; з кармазинової киреї, яку він ніс у оберемку, вилетіли й застукотіли додолу сходинками коштовний келих з каменями та двійко срібних свічників. Стражник заспішив за здобиччю, не звертаючи на Сансу жодної уваги, щойно зрозумів, що вона його не спинятиме і не відбиратиме здобуте.