У опочивальні було темно, наче в ямі. Санса засунула двері, наосліп пробралася до вікна, зірвала запони, і їй перехопило подих.
У південному небі крутилися вихори перемінливих кольорів, мерехтливого блиску — віддзеркалення величезних пожеж, що буяли унизу. Черевом хмар рухалися зловісні зелені хвилі; небесами розтікалися озера жовтогарячого світла. Червоні й жовті барви звичайного полум’я вели війну проти смарагду та нефриту шал-вогню; кольори спалахували та блякнули, породжували численні, але нетривалі тіні, що гинули на якусь мить пізніше. Зелений світанок за пів-удару серця змінювався жовтогарячими сутінками. Повітря смерділо, наче згоріле — так смердить казан з юшкою, якщо лишити його на вогні надовго, і вся юшка википить. Жарини пурхали у повітрі, наче зграї світляків.
Санса позадкувала від вікна до безпечного прихистку свого ліжка. «Ляжу спати», сказала вона собі, «а коли прокинуся, то буде вже новий день, і небо знову засяє блакиттю. Битва скінчиться, і хтось скаже мені, чи я житиму, а чи помру.»
— Панночка, — заскиглила Санса тихенько, питаючи себе, чи стріне вона колись свою вовчицю після смерті.
А тоді за нею щось ворухнулося, і з темряви по її зап’ясток сягнула рука.
Санса відкрила рота, щоб заверещати, але друга рука схопила її за обличчя і задавила крик. Пальці були грубі, мозолясті, липкі від крові.
— А я знав, що ти прийдеш, пташечко, — заскреготів п’яний голос.
За вікном раптом сягнув мало не до зірок спис нефритового сяйва, скручений спіралею. Він заповнив опочивальню зеленим мерехтінням, і Санса побачила чорно-зелену постать, темну, мов смола, кров на обличчі, відблиск очей, наче в пса уночі. А тоді світло згасло, і лишилася тільки величезна чорна постать у заплямованому білому корзні.
— Якщо заверещиш, я тебе вб’ю. Ти вже повір. — Він відняв руку від її рота, і Санса зсудомлено вхопила ротом повітря, а Хорт узяв глек вина, який, напевне, сам і приніс, з її нічного столика та зробив довгий ковток. — Тобі не цікаво, хто перемагає, га, пташечко?
— Хто? — покірно спитала Санса, лякаючись перечити йому.
Хорт зареготав.
— Напевне я знаю лише те, хто програв. Я!
«Він ще п’яніший, ніж я його пам’ятаю. Він спав у моєму ліжку. Чого йому тут треба?»
— Програли?
— Усе на світі. — Обпалена половина його обличчя перетворилася на кірку засохлої крові. — От гемонський карлик! Чого я не вбив його багато років тому?
— Кажуть, він загинув.
— Загинув? Ні, дідька лихого, так не годиться! Я не хочу його смерті. — Він відкинув убік порожній глек. — Я хочу, щоб його обпік вогонь. Якщо боги матимуть ласку, то лишать на ньому вогняне тавро. Але я на те не дивитимуся. Бо тікаю звідси.
— Тікаєте? — Санса спробувала вирватися, та його рука скидалася на залізні лещата.
— Дурненька пташечка й досі повторює все, що чує. Так, тікаю.
— Куди?
— Якнайдалі звідси. Далі від вогню. Мабуть, вийду Залізною брамою. І піду кудись на північ. Байдуже, куди.
— Ви не вийдете, — мовила Санса. — Королева зачинила Острог. Міські брами теж зачинені.
— Тільки не для мене. Я маю біле корзно. А ще оце. — Він попестив руків’я меча. — Хто спробує мене зупинити — здохне. Якщо тільки не палатиме вогнем.
Хорт гірко засміявся.
— Навіщо ви прийшли?
— Ти обіцяла мені пісеньку, пташко. Чи вже забулася?
Санса не розуміла, про що він каже. Яка ще пісня тут і зараз, коли небо вихориться вогнем, а люди помирають сотнями й тисячами?
— Не можу! — відповіла вона. — Пустіть мене, я вас боюся!
— Та ти усього боїшся. Ану дивись на мене. Дивись на мене!
Кров сховала найстрашніші його рубці, але лишилися ще очі — білі, величезні, жахливі. Обсмалений кут рота смикався й смикався. Санса відчувала його сморід: піт, кисле вино, засохле блювотиння, а понад усе — кров, кров і кров.
— Я б міг тебе вберегти, — проскреготів Клеган. — Мене усі бояться. Тебе ніхто більше не зачепить. А хто зачепить — я його вб’ю.
Хорт притягнув Сансу до себе, і на мить вона вирішила, що він хоче її поцілувати. Опиратися його силі вона не могла, тому заплющила очі й чекала, коли все скінчиться. Але нічого не сталося.
— Досі не можеш дивитися, еге ж? — почула Санса його голос. Він рвучко смикнув її за плече, розвернув і штовхнув на ліжко. — Ану давай співай. Ти казала, що заспіваєш про Флоріана та Жонкіль.
Вістря Клеганового кинджала націлилося їй на горло.
— Співай, пташечко. Рятуй свою маленьку душечку.
Сансине горло висохло і стиснулося від страху, а всі пісні разом вилетіли з голови. «Благаю, не вбивайте!», воліла б заверещати вона, «змилуйтеся!». Санса відчула, як повертається вістря, як кинджал тисне на шию, і трохи не заплющила очі знову, але тоді згадала. Не пісню про Флоріана та Жонкіль, але таке, що теж можна заспівати. Голос її залунав у власних вухах тихесенько, тонесенько і тремтливо.
Решту віршів Санса забула. Коли її голос замовк, вона вже злякалася, що зараз Хорт її уб’є, але той за мить прибрав кинджала від горла, не мовивши ані слова.
Раптом відчувши якесь дивне поривання, Санса підняла руку і обійняла Клеганову щоку своєю долонею. В темній опочивальні обличчя вона не бачила, та відчула липкість крові й іншу вологу, яка кров’ю не була.
— Пташечко, — повторив він ще раз голосом грубим та хрипким, як скрегіт сталі по каменю. А тоді підвівся з ліжка. Санса почула, як рветься тканина, а потім тихі кроки, що зникали вдалині.
Коли вона виповзла з ліжка за довгу мить по тому, то вже лишилася сама. На підлозі валялося біле корзно, зібгане оберемком, заплямоване кров’ю та вогнем. Небо ззовні стало темнішим, і тепер серед зірок танцювало лише кілька блідих зелених привидів. Дмухав холодний вітер, брязкали віконниці. Санса раптом змерзла; вона струснула подерте корзно і згорнулася під ним на підлозі, тремтячи усім тілом.
Скільки минуло часу, вона б не сказала, та зрештою почула дзвони десь у місті. Низьке спижеве стугоніння пришвидшувалося з кожним ударом. Санса здивувалася, що це мало означати, і тут свій голос приєднав до першого другий дзвін, а тоді третій. Над пагорбами та подолами, над провулками та баштами, до кожного куточка Король-Берега заспівав їхній хор. Санса відкинула корзно і рушила до вікна.
Зі сходу з’являвся перший натяк на світанок, а дзвони калатали тепер вже і в Червоному Дитинці, підспівуючи гучним хвилям, що пливли від семи кришталевих башт Великого Септу Баелора. Санса згадала, що чула дзвони, коли помер король Роберт, але ж зараз вони лунали інакше — замість повільного похмурого калатання на всі спижеві голоси гучно гриміла радість. Санса почула, як на вулицях галасують люди, і галас той не міг бути нічим іншим, окрім гарячих вітань та дяки за спасіння.
Звістку їй приніс пан Донтос. Він ввалився до прочинених дверей, схопив її у п’яні обійми та закружляв опочивальнею. Вигукував він щось таке недоладне, що Санса не зрозуміла ані слова. Пан Донтос був ще п’яніший за Хорта, але на відміну від нього аж витанцьовував з радощів. Коли він нарешті відпустив Сансу, в тієї геть запаморочилося в голові та перехопило подих.
— Що таке? — Вона вхопилася за стовпчик ліжка. — Що сталося? Кажіть негайно!
— Все скінчено! Все! Кінець! Місто врятоване, князь Станіс утік, князь Станіс загинув, ніхто не знає, та всім байдуже — його військо розбите, лихо нас минуло! Хтось каже, що всі загинули, хтось — що втекли, а хтось — що перебігли до нас. О, які прапори! Яскраві прапори, Жонкіль, найкрасніші у світі! Маєте вино, ласкава панно? Ми мусимо випити за цей день, мусимо! Адже тепер ви врятовані, хіба не бачите?