— Та кажіть уже, що сталося! — струснула його Санса.
Пан Донтос зареготав і затанцював незграбно, трохи не впавши.
— Вони прийшли крізь попіл, коли річка палала. Так, річка, Станіс вгруз по шию в річку, і його заскочили ззаду. Ой, якби ж я був знову лицар, якби ж я міг опинитися там! Кажуть, Станісове військо ледве опиралося. Хтось утік, але більшість схилилася і перебігла до переможця, гукаючи за князя Ренлі. Що мав думати Станіс, коли почув таке? Я взнав від Ознея Кіптюга, а той від пана Озмунда, але пан Балон теж повернувся, і його хлопці кажуть те саме, і золотокирейники теж. Ми врятовані, люба дівчинко! Вони підійшли трояндовим гостинцем та вздовж річки, крізь пустку, випалену Станісом. Вугілля заплямувало їхні чоботи, попіл зробив усі обладунки сірими, але ж прапори! Прапори сяяли, як сонце: золота троянда і золотий лев, а з ними й решта: Марбрандове дерево, Рябинове дерево, мисливець Тарлі, виноград Рожвинів, листя пані Дубосерд… Усі західняки, уся сила Вирію та Кастерлі-на-Скелі! Князь Тайвин сам вів праве крило на північ від річки, Рандил Тарлі очолив середину, а Мейс Тирел — полк лівої руки. Але бій виграв передовий полк — він прохромив Станіса, наче гарбуза списом! Кожен у ньому завивав, наче гемон у сталевій подобі. А знаєте ви, хто очолив передовий полк? Знаєте, га? Нічого ви не знаєте!
— Робб?! — Надія була неймовірна, та все ж…
— Князь Ренлі! Князь Ренлі у зеленій лицарії, з зеленим вогнем на золотих рогах! Князь Ренлі з довгим списом у руці! Кажуть, він вбив пана Гвияра Морігена у двобої, а тоді порубав ще з десяток грізних лицарів. Ренлі, Ренлі, так, Ренлі! Ой, ті прапори, дорогенька моя Сансо! Ой, якби ж я був лицар!
Даянерис V
Вона саме снідала — сьорбала з полумиска холодну юшку з креветок та хурми — коли Іррі принесла розкішну, повітряно-легку карфійську сукню з альтембасу кольору слонової кістки, оздоблену дрібними перлами.
— Прибери геть, — наказала Дані. — Коло пришибів розгулювати у панських шатах та оздобах якось недоречно.
Якщо «молочарі» вважають її за дикунку — нехай, вона вдягнеться, як дикунка. Виходячи до стаєнь, Дані мала на собі збляклі шаровари піщаного шовку та плетені з зілля сандалі. Невеличкі груденята вільно гуляли під мальованою дотракійською жилеткою, на пасі з блях висів кривий кинджал у піхвах. Джихікі заплела їй дотракійську косу і підвісила до кінця срібний дзвіночок.
— Та я ж не здобула жодної перемоги, — спробувала вона заперечити, слухаючи його теленькання.
Але Джихікі не погоджувалася.
— Ви спалили маегі в їхньому палаці пороху і запроторили їхні душі в пекло.
«То Дрогонова перемога, не моя», хотіла сказати Дані, але стримала язика. Дотракійці більше поважатимуть її за кілька дзвіночків у волоссі. Вона теленькнула, коли сідала на свою срібну кобилу, і теленькала з кожним її кроком, але пан Джораг та кревноїзники навіть оком не повели. Для охорони свого люду та драконів за її відсутності Дані лишила Рахаро, а Джохого та Агго мусили супроводжувати її до берега.
Вони лишили позаду мармурові палаци та запашні сади і рушили крізь біднішу частину міста, де непоказні цегляні будинки обертали до вулиць сліпі стіни без вікон. Тут стрічалося менше коней та верблюдів, а панських ношів ніхто не бачив і поготів. Але на вулицях кишіли діти, жебраки, кощаві собаки піщаного кольору. Бліді чоловікі у запилених льоняних спідницях стояли у проймах дверей і мовчки дивилися на подорожніх. «Вони знають, хто я, і не люблять мене», легко здогадалася Дані з їхніх поглядів.
Пан Джораг ладен був запхати її до ношів за шовкові запони, щонайдалі від людського ока, та вона йому відмовила. Надто вже довго Дані лежала на бебряних подушках, дозволяючи биками возити себе туди-сюди. Принаймні, верхи на коні вона відчувала, що кудись рухається.
На берег моря вони їхали не з доброго дива, а тому, що знову мусили тікати. Дані розмірковувала, що все її життя складається з суцільної втечі. Вона почала тікати ще у материному череві й не зупинялася з тих пір. Скільки разів її з Візерисом вивозили таємно, уночі, за один крок попереду зарізяк Узурпатора? Але ж нічого не поробиш — або втеча, або смерть. Цзаро дізнався, що П’ят Прей збирає вцілілих ворожбитів, аби начаклувати на неї якусь шкоду. Дані спершу сміялася, коли почула про таке.
— Чи не ви мені казали, що ворожбити схожі на старих сердюків: полюбляють порожні вихваляння забутими перемогами та давно втраченим хистом?
Але Цзаро був якийсь стурбований.
— Так воно й було. Тоді. Але зараз? Зараз я вже не такий певний. Кажуть, що в будинку Урратона Ходи-проти-Ночі горить скляна свічка, яка не горіла вже сто років. Примарна трава росте у садах Гехане, і люди бачили, як примарні черепахи носили листи між будинками без вікон на Ворожбитському шляху. Всі пацюки у місті відгризли собі хвости. Дружина Матоса Малларавана, яка колись насміялася з убогої, побитої міллю ряси одного ворожбита, з’їхала з глузду і відтоді відмовляється вдягати хоч якийсь одяг. Навіть у свіжих, щойно випраних шовках вона почувається так, наче їй тисячі комах повзають шкірою. Сліпий Сибассіон Окоїд знову може бачити — принаймні так клянуться його невільники. Чуючи таке, мимоволі замислишся.
Цзаро зітхнув.
— У Карфі настали чудернацькі часи. А чудернацькі часи — погані для торгівлі. Сумно мені казати, та краще вам поїхати з Карфу конче зовсім і не вагаючись.
Купець заспокійливо попестив Даніни пальці.
— Проте не обов’язково ж вам тікати самій. Ви бачили у Палаці Праху темні видіння, але Цзаро бачив світліші сни. Я бачив вас щасливою, в ліжку, з дитиною під грудьми. Нумо попливемо зі мною навколо Нефритового моря, і цей сон справдиться. Ще не пізно — подаруйте мені сина, радісну і солодку пісню мого життя!
«Тобто подарувати тобі дракона.»
— Я не вийду за вас заміж, Цзаро.
Його лице раптом застигло холодом.
— Тоді зникніть звідси без мене.
— Куди?
— Якнайдалі.
«Можливо», подумала Дані, «для цього саме настав час». Люди її халазару вітали можливість відновити сили після жахів червоної пустелі. Вони відпочили, наїли трохи жиру і потроху починали біситися з лінощів. Дотракійці не звикли довго сидіти на одному місці — вони належали до народу воїнів, чужого у великих містах. Та й сама Дані забарилася у Карфі, зваблена його вигодами та красою, доки не зрозуміла, що це місто обіцяє значно більше, ніж дає насправді. На додачу, відколи Дім Невмирущих розвалився з вогнем та димом, їй у місті вже не надто раділи. За якусь ніч карфійці пригадали, що дракони, виявляється, можуть бути небезпечними, і вже не змагалися, хто краще улестить королеву подарунками. Натомість Турмалінове братство відверто вимагало її вигнання, а Староповажна Спілка Прянищників — смерті. Цзаро ледве зумів втримати Тринадцятьох від того самого.
«Але куди ж я маю тікати?» Пан Джораг пропонував подорож далі на схід, якомога далі від її ворогів у Семицарстві. Кревноїзники раді були б повернутися до великого трав’яного моря, ба навіть ще раз здолати задля того червону пустелю. Дані натомість плекала думку оселитися у Ваес Толорро, доки дракони не виростуть та не зміцніють. Але серцем відчувала сумніви — кожен зі шляхів чомусь видавався помилковим… та навіть якби вона і вирішила нарешті, куди тікати, лишалося ще найважче питання: як саме туди дістатися.
Цзаро Чжуан Даксос, як вона вже зрозуміла, відповіді на її питання давати не хотів. Базікаючи про любов та відданість, він тим часом грав у свою гру, чим не надто відрізнявся від П’ята Прея. Того вечора, коли він запропонував Дані тікати, вона попрохала його про останню послугу.
— Військо, чи не так? — спитав Цзаро. — Макітру золота? Може, галеру?
Дані зашарілася. Жебрати вона ненавиділа.
— Так, я прошу корабель.
Очі Цзаро блищали яскравіше за камені на його носі.
— Я веду торгівлю, халісі. Нумо побалакаймо не про подарунки, а про торгівлю. За одного з ваших драконів ви може взяти десять кращих кораблів з мого флоту. Скажіть тільки одне ласкаве слово.
— Ні, — відповіла вона.