— Приберіть зброю! Не рухайтеся!
— Ваша милосте? — Мормонт опустив меча хіба що на вершок. — Ці люди напали на вас.
— Вони захистили мене.
Дані смикнула рукою, струшуючи жало з пальців.
— Напав на мене інший, отой карфієць. — Озирнувшись, вона побачила, що його вже нема. — То був Жалійник. А у скриньці, яку він мені дав, сиділа мантикора. Оцей чоловік вибив її з моєї руки.
Крамар, що торгував міддю, досі качався по землі. Дані підійшла й допомогла йому підвестися.
— Потвора вас вжалила?
— Ні, добра панно, — відповів той, трусячись, — бо тоді б я лежав тут мертвий. Але вона мене торкнулася, бве-е-е-е, коли випала з коробки просто на руку.
Дані бачила, що крамар обгидився, і не дивувалася. Вона дала йому срібняка за клопіт і відпустила, перш ніж повернутися до старого з білою бородою.
— Кому я мушу дякувати за порятунок свого життя?
— Ви не мусите, ваша милосте. Моє ім’я — Арстан, хоча Бельвас під час нашої подорожі сюди дав мені прізвисько Білобород.
Джохого вже не тримав старого, але той ще й досі стояв на одному коліні. Агго підняв його ковіньку, перевернув, стиха вилаявся дотракійською, зішкріб рештки мантикори об камінь та повернув палицю старому.
— Хто такий Бельвас? — зацікавилася Дані.
Наперед клишоного виступив величезний брунатний євнух, вкладаючи араха до піхв.
— Я Бельвас. «Могутній Бельвас» звуть мене у бійцівських ямах Меєрину. Ніколи я не знав поразки. — Він ляпнув по череві, вкритому шрамами від клинків. — Я даю кожному порізати мене один раз, а тоді вбиваю. Порахуйте оці попруги, й знатимете, скількох убив Могутній Бельвас.
Дані не мала потреби рахувати шрами, бо ясно бачила їх рясну сітку.
— То навіщо ж ви тут, Бельвасе Могутній?
— З Меєрина мене продали до Кохору, а тоді до Пентосу — товстунові з солодким смородом у волоссі. Це він послав Бельваса Могутнього через море, а старого Білоборода приставив йому служити.
«Товстун з солодким смородом у волоссі…»
— Іліріо? — спитала вона. — Вас надіслав магістрат Іліріо?
— Саме так, ваша милосте, — відповів старий Білобород. — Магістрат благає вас ласкаво пробачити йому за те, що він не приїхав сам, а прислав нас. Він вже не в змозі сидіти на коні так, як замолоду, а подорож морем псує йому шлунок.
Досі старий говорив валірійським суржиком Вільних Міст, але зараз перейшов на посполиту мову Вестеросу.
— Вибачте, якщо ми змусили вас тривожитися. Правду кажучи, ми не були певні, ми чекали побачити… ну…
— Дещо пишніше? — засміялася Дані. Вона не мала при собі жодного з драконів, а одяг її навряд чи хтось назвав би королівським. — Ви добре розмовляєте посполитою мовою, Арстане. Ви часом не з Вестеросу?
— Так, я народився у Дорнійському Порубіж’ї, ваша милосте. Хлопчиком я служив зброєносцем лицареві дружини князя Лебедина. — Він тримав високу ковіньку поруч з собою прямо, наче списа, на якому не вистачало тільки прапора. — А тепер ось служу зброєносцем при Бельвасові.
— Чи не застарі ви для такої справи, га? — Поруч з Дані став пан Джораг, незграбно тримаючи мідну тацю під пахвою. Тверда Бельвасова голова добряче її погнула.
— Авжеж не застарий, щоб служити законній володарці, князю Мормонте.
— То ви й мене знаєте?
— Бачив вас зі зброєю в руках раз чи два. У Ланіспорті, де ви трохи не збили Крулеріза з коня. І на Пайку теж. Хіба ви не пригадуєте, князю Мормонте?
Пан Джораг насупився.
— Обличчя ваше трохи мені знайоме, але при Ланіспорті билося багато сотень, а на Пайку — не одна тисяча людей. До того ж я не князь. Ведмежий острів забрали в мене, і тепер я простий лицар.
— Лицар моєї Королевогвардії, — узяла його під руку Дані. — Вірний друг і добрий радник.
Вона уважно вивчила Арстанове обличчя. Воно виказувало велику гідність та спокійну певну силу, яка Дані сподобалася.
— Підведіться, Арстане Білобороде. Вітаю і вас, Могутній Бельвасе. Пана Джорага ви вже знаєте. Ко Агго та ко Джохого — кров моєї крові. Вони перетнули разом зі мною червону пустелю і бачили, як народилися мої дракони.
— Конятники, — вишкірився Бельвас на всі зуби. — Бельвас убив багацько конятників у бійцівських ямах. Вони теленькають, коли помирають.
Арах Агго стрибнув йому до руки.
— Не траплялося мені досі різати таких жирних бурих паців. Бельвас буде перший.
— Вклади клинок до піхв, кров моєї крові, — наказала Дані, — бо цей чоловік прийшов служити мені. А ви, Бельвасе, майте належну повагу до моїх людей, бо інакше залишите мою службу раніше, ніж гадали, і зі шрамами, яких досі не мали.
Щербатий вишкір зник з широкого та круглого брунатного обличчя і змінився на криву збентежену усмішку. Бельвасові, схоже, не часто доводилося чути погрози, а надто від дівчини, втричі меншої за нього.
Дані подарувала йому посмішку, щоб пом’якшити жало свого докору.
— А тепер скажіть-но мені: чого хоче магістрат Іліріо? Задля чого він прислав вас сюди аж із Пентосу?
— Задля драконів, — буркнув Бельвас, — і дівчини, яка вміє їх робити. Він хоче вас.
— Шановний Бельвас каже правду, ваша милосте, — погодився Арстан. — Ми маємо наказ знайти вас і привезти назад до Пентосу. Семицарство чекає на вас. Роберт Узурпатор помер, його держава спливає кров’ю. Коли ми вирушали з Пентосу, в ній було чотири королі, але жоден не міг подарувати країні ані краплі порядку і справедливості.
Радість розквітла в Даніному серці, та на обличчі вона нічого не показала.
— Я маю трьох драконів, — мовила вона, — більше сотні людей у своєму халазарі, а з ними ще майно та коней.
— Байдуже, — загув Бельвас. — Ми заберемо все. Товстун винайняв три кораблі для малої сріблястої королеви.
— Саме так, ваша милосте, — погодився Арстан Білобород. — Великого коча «Садулеон» припнуто у кінці пришибу, а за хвилерізом кинули котви галери «Літнє сонце» та «Гострий язик».
«Три голови має дракон», подумала Дані, зважуючи кожне слово.
— Я накажу своїм людям готуватися негайно. Але кораблі, що відвезуть мене додому, мусять мати інші імена.
— Як накажете, — відповів Арстан. — Які ж саме?
— Вхагар, — відповіла Даянерис. — Мераксес. Балеріон. Напишіть ці імена, Арстане, на боках кораблів золотими літерами у три стопи заввишки. Хай кожна людина, яка їх побачить, знає, що дракони повернулися.
Ар’я X
Голови вмочили в смолу, щоб повільніше гнили. Кожного ранку, коли Ар’я йшла до криниці по свіжу воду для вмивання Рузові Болтону, вона мусила проходити повз них. Обличчя дивилися назовні замку, і Ар’я їх не бачила, та полюбляла вдавати, що одне з них — Джофріне. Ар’я уявляла собі так і сяк, як його гарненьке личко виглядало б у смолі. «Якби я була гавою, то видзьобала б йому оті дурні товсті губи, які він завжди закопилював.»
Та й без неї головам не бракувало пташиної уваги. Гайворони-трупоїди кружляли над брамною баштою немилосердною чорною хмарою, сварилися на мурах за кожне око, верещали та каркали одне на одне і злітали в повітря, коли мимо проходив вартовий. Інколи до учти приєднувалися маестерські круки, що з’являлися, ляпаючи великими крилами, з крукарні у вежі. Коли налітали круки, гайворони порскали хто куди, але щойно більші птахи поверталися до себе, як дрібнота знову займала своє місце.
«Цікаво, чи пам’ятають круки маестра Тотмура?», спитала себе Ар’я. «Чи сумують за ним? Коли каркають, чи не дивуються, що він не відповідає?» Можливо, мертві вміють говорити з птахами таємною мовою, якої не чує ніхто з живих.
Тотмура поклали під сокиру за те, що він надіслав птахів до Кастерлі-на-Скелі та Король-Берега у ніч падіння Гаренголу. Зброяра Лукана стратили за те, що кував зброю для Ланістерів. Матусю Гару — за те, що звеліла челяді пані Вент служити їм. Управителя — за те, що віддав князеві Тайвину ключі до скарбниці. Кухаря пожаліли — дехто казав, за те, що він зварив кунячу юшку. Але для П’янкої Пії та інших жінок, що причаровували ланістерівських вояків своїми принадами, поставили колодки у середньому дворі біля ведмежої ями. Жінок роздягнули голяка, виголили їм голови і забили в ті колодки для задоволення будь-якого вояка, що їх забажає.