— То що тоді робити? — вимогливо спитав пан Яред Фрей, худий, лисуватий, з віспинами. — Невже Едмур Таллі так сп’янів від своєї перемоги, що хоче дати князеві Тайвину битву в полі?
«Якщо дасть, то поб’є», подумала Ар’я. «Поб’є їх, як побив на Червонозубі. Ось побачите.»
Непоміченою вона прослизнула за Кайбурна.
— Князь Тайвин за багато верст звідси, — спокійно відповів Болтон. — Він має багато нагальних справ у Король-Березі. Мине деякий час, перш ніж ми побачимо його під Гаренголом.
Пан Аеніс вперто затрусив головою.
— Ви не знаєте Ланістерів, як знаємо їх ми, ласкавий пане. Король Станіс теж гадав, що князь Тайвин бозна-де за тисячу верст від нього. І втратив усе.
Блідий чоловік у ліжку, засиджений дрібними кровопивцями, блякло всміхнувся.
— Я так легко все не віддам, добрий мій пане.
— Навіть якщо Водоплин збере усі свої сили, а Молодий Вовк проб’ється назад з заходу… навіть тоді, як ми можемо сподіватися встояти проти числа, яке здатен виставити князь Тайвин? Тепер з ним прийде військо значно численніше, ніж на Зеленозубі. Нагадую вам — на бік короля Джофрі став Вирій з усім своїм багатством та силою!
— Я цього не забув.
— Колись я сидів у князя Тайвина в полоні, — мовив пан Гостін, дебелий широколиций чолов’яга, про якого казали, що він серед Фреїв найдужіший. — І не маю бажання знову куштувати ланістерівської гостинності.
Пан Гарис Стіг, що з материного боку був родичем Фреїв, гаряче закивав:
— Якщо князь Тайвин зміг розбити такого загартованого воїна, як Станіс Баратеон, то що вдіє проти нього наш король-хлопчак?
Він озирнувся, шукаючи підтримки братів, і кількоро з них схвально забурмотіли.
— Хтось повинен мати мужність сказати правду вголос, — мовив пан Гостін. — Війну програно. Короля Робба треба примусити побачити очевидне.
Руз Болтон роздивився його блідими очима.
— Його милість розбивав Ланістерів у полі щоразу, як стрічав їх у битві.
— Він втратив північ, — наполягав Гостін Фрей. — Він втратив Зимосіч! Брати його мертві…
На мить Ар’я забулася дихати. Мертві?! Бран та Рікон мертві? Що це він таке каже? А про Зимосіч? Джофрі не міг узяти Зимосіч, Робб ніколи б його туди не пустив! А тоді вона згадала, що Робб не в Зимосічі — він на заході, далеко від домівки, а Бран скалічений, а Ріконові усього чотири роки. Вона зібрала усі свої сили, щоб лишитися нерухомою та мовчазною, щоб стояти, як дерев’яна — так, як учив її Сиріо Форель. Ар’я відчула, як на очі навертаються сльози, і зусиллям волі відігнала їх. «Це неправда, цього не може бути, Ланістери знову брешуть.»
— Якби Станіс переміг, усе було б інакше, — зітхнув Ронел Водограй. Він був одним з байстрюків князя Вальдера.
— Але Станіс програв, — рішуче заперечив пан Гостін. — Скільки не зітхай, а нічого не зміниш. Король Робб мусить укласти мир з Ланістерами. Зняти корону і стати на коліно, хай як мало його це тішить.
— Та хто ж дасть йому таку розумну пораду? — всміхнувся Руз Болтон. — Вам добре, ви у неспокійні часи маєте коло себе стільки відважних братів. Я поміркую над усім, що ви сказали.
Посмішкою Болтон дав усім зрозуміти, що їм час іти. Фреї відкланялися, лишивши у опочивальні тільки Кайбурна, Сталевого Шкарбана Вальтона та Ар’ю. Князь Болтон підманив її ближче.
— Крові з мене вже випущено досить. Можеш зняти п’явок, Нім.
— Негайно, мосьпане.
Розумна людина ніколи не примушувала Руза Болтона просити двічі. Ар’я схотіла була спитати, що це таке пан Гостін казав про Зимосіч, але не насмілилася. «Спитаю Елмара», подумала вона. «Елмар напевне скаже.» Коли вона знімала з тіла князя п’явок, мокрих на дотик та набухлих від крові, ті повільно згиналися та крутилися у руках. «То тільки п’явки», нагадала вона собі. «Стиснути руку — і вони луснуть між пальців.»
— Прибув лист від вашої пані дружини. — Кайбурн видобув з рукава сувій пергамену. Він носив маестерську рясу, та ланцюга на шиї не мав. Шепотіли, що ланцюга в нього відібрали за надмірне захоплення потойбічними силами.
— Читайте, — наказав Болтон.
Пані Вальда писала з Близнюків мало не щодня, та завжди одне й те саме.
«Вранці, вдень та ввечері лунають за вас мої молитви, любий пане чоловіку», говорилося у листі. «В самотньому нашому ліжку рахую я дні до вашого повернення. Справдіть мрію вашої дружини, що потерпає без вас нескінченно — з’явіться перед мої очі власною вельможною особою, подаруйте мені подружню втіху, а я подарую вам багато законних синів, щоб вони продовжили ваш рід замість вашого милого Домеріка і правили на Жахокромі після вас.»
Ар’я уявила собі тлусте рожеве немовля у колисці, вкрите тлустими рожевими п’явками. Відігнавши видіння, вона понесла князеві Болтону мокрого рушника, щоб обтерти його м’яке безволосе тіло.
— Я також напишу листа, — мовив він до колишнього маестра.
— Пані Вальді?
— Панові Гелману Толгарту.
Кінний гонець від пана Гелмана прибув зо два дні тому. Загін Толгарта захопив замок Даррі й прийняв здачу ланістерівської залоги після короткої облоги.
— Накажіть йому скарати бранців на горло, а замок пустити з вогнем та вітром. З волі короля. Потім він мусить з’єднатися з Робетом Гловером та вдарити на схід, на Сутіндол. Там багаті землі, які майже не зачепила війна. Час їм уже скуштувати цієї страви. Гловер втратив замок, Толгарт — сина. Хай знайдуть собі помсту в Сутіндолі.
— Я підготую листа під вашу печатку, ласкавий пане.
Ар’я пораділа, дізнавшись, що замок Даррі спалять. Це ж саме туди її привели після бійки з Джофрі, це там королева змусила батька вбити Сансину вовчицю. Той замок заслужив, щоб його спалили. Проте вона шкодувала, що князь Робет Гловер та пан Гелман Толгарт так швидко пішли з Гаренголу — Ар’я навіть не встигла вирішити, чи довірити комусь із них свою таємницю.
— Сьогодні я бажаю полювати, — оголосив Руз Болтон, поки Кайбурн допомагав йому вдягати підбитого каптана.
— Чи безпечно це для вас, пане мій? — спитав Кайбурн. — Якихось три дні тому на людей септона Юта напали вовки. Увірвалися просто в табір, аршинів за сім від вогню, зарізали двох коней.
— Саме на вовків я й полюватиму. Бо спати вже не можу вночі — виють, як навіжені. — Болтон застібнув паса, перевірив, чи добре підвішені меч та кинджал. — Кажуть, лютововки колись блукали північчю зграями у сто голів, не боялися ані людей, ані мамонтів. Але то було давно і в іншій землі. Чудернацько, чого б це звичайні вовки півдня стали такі зухвалі.
— Жахливі часи народжують жахливих істот, пане.
Болтон зобразив щось подібне до усмішки, блиснувши зубами.
— Хіба наші часи такі вже жахливі, маестре?
— Літо скінчилося, а в державі — чотири королі.
— Один король ще може бути жахливий, але відразу чотири? — Він знизав плечима. — Нім, подай мою опанчу.
Ар’я подала.
— Покої мають бути чисті та впорядковані до мого повернення, — мовив він, застібаючи опанчу. — І подбай про листа пані Вальди.
— Як накажете, мосьпане.
Князь та маестер забралися з опочивальні, не подарувавши Ар’ї навіть погляду через плече. Коли вони зникли, Ар’я взяла листа, віднесла його до комина і поворушила дрова коцюбою, щоб запалити згасле полум’я. Вона дивилася, як пергамен скручується, чорніє, спалахує і зникає. «Якщо Ланістери скоїли якесь зло Бранові та Ріконові, Робб їх уб’є всіх до останнього. Він ніколи не скориться, ніколи, ніколи. Він їх не боїться.» До димаря злетіли скручені смужки попелу. Ар’я присіла навпочіпки коло вогню і дивилася на них крізь запону гарячих сліз. «Якщо Зимосічі більше нема, то де тепер мій дім? Тут, у Гаренголі? Чи я й досі Ар’я, а чи тільки служниця Нім назавжди й до кінця життя?»
Наступні кілька годин вона прибирала княжі покої: вимела старий очерет, розкидала свіжий, запашний; розклала новий вогонь у комині; змінила простирадла та збила перину; випорожнила нічні горщики у злив нужника та вишкрібла їх начисто; віднесла оберемок брудного одягу до праль; принесла з кухні миску хрустких осінніх груш. Скінчивши у опочивальні, вона спустилася додолу на пів-прогону сходів і прибрала так само ретельно у великій світлиці — майже порожній, з протягами, завбільшки з великі трапезні деяких замків. Свічки вигоріли, і Ар’я замінила недогарки на свіжі. Попід вікнами стояв велетенський дубовий стіл, де князь писав листи. Ар’я склала книжки стосиком, замінила свічки й тут, гарненько розклала пера та віск для печаток, розставила каламарі.