На паперах лежала велика вичинена овеча шкура. Ар’я почала була згортати її, аж раптом зачепилася оком за кольорові барви: блакить річок та озер, червоні цятки замків та міст, зелень лісів. І замість згорнути — розправила на столі. «Землі Тризубу» — проказував візерунчастий напис унизу мапи. На ній були змальовані всі терени від Перешийку до річки Чорноводної. «Осьде Гаренгол, нагорі великого озера», зрозуміла вона, «але ж де Водоплин?». І відразу побачила — по правді кажучи, не надто й далеко.
Коли вона скінчила, ще навіть і вечір не настав, тому Ар’я вирішила піти до божегаю. Її обов’язки як чашниці та покоївки при князеві Болтоні були легші, ніж за Виса чи навіть Балуха. Щоправда, вона мусила вдягатися, як шляхетний хлопчик-джура, і митися частіше, ніж їй подобалося. Мисливці мали повернутися лише за кілька годин; вона мала час попрацювати голкою.
Ар’я рубала березове листя, доки гострий кінець зламаної мітли не став зелений та липкий.
— Пан Грегор, — видихала вона. — Дунсен, Полівер, Любчик Раф.
Ар’я крутнулася, стрибнула, хитнулася на подушечках ніг, кинулася в один бік, в інший, позбивала шишки так, що вони розлетілися навколо.
— Лоскотун! — вигукувала вона один раз. — Хорт! — Наступний. — Пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея!
Над головою висіла товста дубова гілка; Ар’я витяглася у випаді й вколола її, видихнувши:
— Джофрі, Джофрі, Джофрі!
Руки та ноги її здавалися плямистими від сонця та тіні листя. Коли вона нарешті спинилася, шкіру їй вкривала плівка поту, а права п’ята скривавилася від здертої шкіри. Тому вона стала на одній нозі під оберіг-деревом і здійняла меча у вітанні.
— Валар моргуліс! — мовила вона до старих богів півночі. Їй подобалося, як ці слова звучать з її власних вуст.
Перетинаючи двір до лазні, Ар’я помітила крука, що спускався колами до крукарні. Їй стало цікаво, звідки він і яку звістку несе. Може, від Робба? Може, в листі написано, що про Брана та Рікона — то все неправда? Вона вкусила губу, відчуваючи жагучу надію. «Якби я мала крила, до Зимосічі б полетіла. І там сама про все дізналася. І якщо все правда, то полетіла б геть, вище за місяць та осяйні зірки, і побачила б усі дива з казок Старої Мамки: драконів, морських чудовиськ, Титана Браавосу. І якби схотіла, то ніколи б не повернулася.»
Мисливці нагодилися аж на захід сонця з дев’ятьма мертвими вовками. Семеро дорослих брунатно-сірих звірів були люті та могутні; перед смертю вони шкірили довгі жовті ікла та гарчали. Але інші двоє були малі вовченята. Князь Болтон віддав наказ оббілувати вовків та зшити йому ковдру для опочивальні.
— Вовченята ще зовсім м’якенькі, мосьпане, — зауважив один з мисливців. — Можна зробити вам гарні теплі рукавиці.
Болтон зиркнув на прапори, що майоріли на брамних баштах.
— Як полюбляють нагадувати нам Старки, зима насувається. Тому так і зробіть. — Коли він упіймав погляд Ар’ї, то мовив, — Нім, глек вина з прянощами мені. Я змерз у лісі, тож дивись, щоб було гаряче. Я вечерятиму сам. Подай ячмінного хліба, масла, вепрятини.
— Негайно, мосьпане. — Це була краща відповідь на всі накази князя Болтона.
Коли Ар’я увійшла до кухні, Мантулик саме пік вівсяні коржі. Троє інших кухарів чистили рибу, а кухарчук крутив над вогнем вепра.
— Пан князь бажають вечерю і глек вина з прянощами на додачу, — оголосила Ар’я, — і щоб вино було гаряче.
Один з кухарів вимив руки, узяв казанка і наповнив його міцним та солодким червоним вином. Мантуликові наказали кришити прянощі, поки вино гріється. Ар’я нагодилася допомагати.
— Без тебе впораюся, — похмуро буркнув він. — Приправити вино вже якось зумію.
«Він мене теж ненавидить. А може, боїться.» Ар’я відступилася, радше засмучена, ніж розлючена. Коли вечеря була готова, кухарі накрили її срібною кришкою і огорнули глека товстим рушником, щоб зберегти гарячим. Надворі густішали сутінки. На мурах навколо голів гомоніли гайворони, наче двірське панство коло короля. Один з вартових притримав їй двері до Башти Гори-Король.
— Кунячу юшку несеш? — пожартував він.
Руз Болтон сидів коло комина і читав товсту, переплетену в шкіру книжку.
— Запали кілька свічок, — наказав він і перегорнув сторінку. — Тут стає темно.
Ар’я поставила вечерю йому коло ліктя і виконала наказ, наповнивши кімнату миготливим світлом та пахощами гвоздики. Болтон перегорнув ще кілька сторінок, а тоді закрив книжку і обережно поклав її у вогонь. Він дивився, як її з’їдає полум’я, і бліді очі сяяли віддзеркаленим світлом. Стара суха шкіра спалахнула з ухканням, жовті сторінки заворушилися, наче їх читав якийсь невидимий оку привид.
— На сьогодні ти мені більше не потрібна, — мовив князь, не дивлячись на Ар’ю.
Вона б мала піти тихо, як миша, але на неї раптом щось напало.
— Мосьпане, — запитала вона, — чи візьмете ви мене з собою, коли залишатимете Гаренгол?
Болтон обернувся до неї. Судячи з очей, він би здивувався менше, якби до нього раптом заговорив печений вепр.
— Хіба я дозволяв тобі ставити питання, Нім?
— Ні, мосьпане. — Ар’я втупилася у підлогу.
— Тоді ти мала б мовчати. Так чи ні?
— Так. Мосьпане.
На щастя, князь Болтон був у доброму гуморі. Розмова, здається, його навіть розважила.
— Я тобі відповім. Один раз. Коли я повертатимуся на північ, то хочу віддати Гаренгол панові Варго. А ти лишишся тут з ним.
— Але я… — почала була Ар’я.
Болтон обірвав її на півслові.
— Я не маю звички сперечатися з зухвалою челяддю, Нім. Невже ти хочеш втратити язика?
Бозна-звідки до Ар’ї прийшло розуміння, що князь Болтон накаже вирізати їй язика так само просто, як припнути собаку на налигача.
— Ні, мосьпане.
— Отже, я більше не почую від тебе зайвого слова?
— Не почуєте, мосьпане.
— Тоді йди спати. Я пробачаю твоє нахабство.
Ар’я пішла, та не до ліжка. Коли вона ступила у темряву двору, стражник коло дверей кивнув до неї та мовив:
— Насувається буря. Чуєш у повітрі?
Дмухав різкий вітер, вихорами крутив полум’я смолоскипів, поставлених на стінах коло рядів голів. На шляху до божегаю Ар’я проминула Плакучу Башту, де колись жила у переляку перед Висом. Фреї забрали її собі, відколи захопили Гаренгол. Вона чула з вікна сердиті голоси — багато чоловіків говорили одночасно, сперечалися, сварилися. Елмар самотньо сидів ззовні на сходах.
— Що сталося? — спитала Ар’я, коли побачила сльози на його щоках.
— Моя принцеса, — схлипнув він. — Аеніс каже: нас збезчещено. Прилетів птах з Близнюків. Пан батько пишуть, що мені доведеться одружитися з кимось іншим або піти у септони.
«Тю, якась дурна принцеса», подумала вона. «Ото ще знайшов, чого рюмсати.»
— А в мене брати загинули, — зізналася вона. — Так кажуть. Але напевне я не знаю.
Елмар кинув на неї нищівний погляд.
— Кому яке діло до братів зачуханої служниці!
Вона ледве стрималася, щоб його не вдарити.
— Хай твоя принцеса здохне, — мовила вона і втекла, перш ніж він зміг її схопити.
У божегаї Ар’я знайшла свого меча, зробленого з держака мітли, і понесла до серце-дерева. Там вона стала на коліна і дослухалася до шурхоту червоного листя. Їй просто у серце втупилися червоні очі — очі богів.
— Скажіть мені, боги, що я маю робити, — молилася вона.
Довгу мить вона не чула нічого, крім вітру, води, шурхоту листя та скрипу гілок. Але потім далеко, за божегаєм, за баштами з привидами померлих, за велетенськими кам’яними мурами Гаренголу, десь у навколишньому світі почулося довге самотнє вовче виття. Сироти обсіли Ар’їну шкіру, і на мить їй запаморочилася у голові. А тоді ледь-ледь вона почула батьків голос.