— Коли випадають сніги і кружляють білі віхоли, вовк-одинак гине, але зграя виживає, — проказував він.
— Я не маю зграї, — прошепотіла вона до оберіг-дерева. «Бран та Рікон мертві, Санса — в пазурах Ланістерів, Джон поїхав на Стіну.» — І я вже не я. Тепер я Нім.
— Ти Ар’я Зимосіцька, донька півночі. Ти казала мені, що можеш бути сильною. У тобі тече вовча кров.
— Вовча кров, — згадала Ар’я. — Я буду сильною, як Робб. Я так сказала і дотримаю слова.
Вона глибоко вдихнула, підняла держака від мітли обома руками і зламала його на коліні. Держак гучно хряснув; Ар’я викинула половинки геть. «Я — лютововчиця. Годі вже мені гратися з дерев’яними зубами.»
Тієї ночі вона лежала у своєму вузькому ліжку на колючій соломі, слухала, як голоси живих та мертвих шепочуть і сперечаються, чекала на схід місяця. Тепер вона довіряла тільки тим голосам, і ніяким іншим. Ар’я чула власний подих, чула дихання вовків — однієї великої зграї. «Вони ближче, ніж той, кого я чула з божегаю», подумала Ар’я. «Вони кличуть мене.»
Зрештою вона вислизнула з-під ковдри, натягла сорочку і босоніж прокралася сходами донизу. Руз Болтон був дуже обережний, вхід до Башти Гори-Король охоронявся вдень і вночі, тому Ар’ї довелося пролізти вузьким підвальним вікном. У дворі було тихо; велетенський замок поринув у примарні сновидіння. Над головою вітер свистів крізь дірки у Плакучій Башті.
У кузні Ар’я побачила, що всі вогні загасили, а двері зачинили на засуви. Вона влізла до вікна, як раніше. Гендрі спав на великому солом’янику з двома іншими підмайстрами. Ар’я просиділа на спальному поді досить довго, щоб очі звикли до темряви і напевне розгледіли, де він лежить. А тоді затиснула йому рота і вщипнула. Гендрі миттю розплющив очі; схоже, спав він не надто міцно.
— Будь ласка, — прошепотіла вона, зняла руку з його рота і показала пальцем.
Якусь мить Ар’я гадала, що він не зрозуміє. Але зрештою Гендрі виліз голий до пояса з-під ковдр, перетнув кімнату, натягнув простору грубу сорочку і зліз донизу разом з нею. Решта ковалів навіть не ворухнулася.
— Чого тобі ще? — спитав Гендрі тихо і сердито.
— Меча.
— Чорнопалець тримає усі клинки під замком. Я тобі сто разів казав. Це що, для пана П’явки?
— Для мене. А ти зламай замка молотом.
— Мені тоді руку зламають, — пробурчав він. — Або й гірше.
— Не зламають. Якщо втечеш зі мною.
— Ти втечеш, а тебе впіймають і вб’ють.
— А тобі зроблять гірше. Князь Болтон віддає Гаренгол Кровоблазням. Він мені сам казав.
Гендрі відкинув з очей чорне волосся.
— То й що?
Ар’я зухвало глянула йому просто у вічі.
— А те, що коли Варго Хап стане тут панувати, то відріже ноги усій челяді, щоб не втекла. І ковалям теж.
— Пусті балачки, — презирливо скривився Гендрі.
— Це правда! Я чула, як пан Варго казав, — збрехала вона. — Відріже по одній ступні в кожного. По лівій. Піди до кухні, збуди Мантулика. Він зробить, що ти скажеш. Нам потрібен хліб, коржі чи щось таке. Ти сам здобудь мечі, а я подбаю про коней. Зустрінемося коло потерни у східній стіні, позаду Башти Привидів. Туди ніхто не ходить.
— Я знаю ті двері. Їх стережуть незгірш решти.
— То й що? Ти ж мечі не забудеш?
— Я навіть не сказав, що прийду.
— Не сказав. Але якщо прийдеш, то мечі не забудеш?
Він насупився, але зрештою відповів:
— Та мабуть. Не забуду.
Ар’я увійшла до Башти Гори-Король тим самим шляхом, як вийшла, і почала скрадатися гвинтовими сходами, дослухаючись до кроків. У своїй келії вона роздягнулася голяка і почала ретельно вбиратися у дорогу: в два шари спіднього, теплі панчохи, найчистішу свою сорочку — ліберію князя Болтона з нашитою на грудях оббілованою людиною Жахокрому. Ар’я міцно зашнурувала черевики, накинулася вовняним кобеняком і зав’язала його під горлом. А тоді рушила сходами тихо, як тінь. Коло світлиці князя вона зупинилася, прислухалася, а коли почула тільки тишу, то повільно прочинила двері.
Мапа з овечого пергамену лежала на столі коло рештків вечері князя Болтона. Ар’я щільно згорнула її та запхала під пас. Кинджал теж був на столі; вона взяла і його — на випадок, якщо Гендрі втратить мужність.
Коли Ар’я прослизнула до темної стайні, якась коняка тихенько заіржала. Стайнярі усі спали; вона копнула одного носаком і повторила кілька разів, поки той не сів і не спитав спросоння:
— Га? Чого треба?
— Князь Болтон наказує засідлати в дорогу трьох коней.
Хлопець став на ноги, витрусив солому з волосся.
— Що, посеред ночі? Коней? — Він блимнув очима на знак в неї на грудях. — Нащо йому коні, коли темно?
— Князь Болтон не має звички сперечатися з зухвалою челяддю. — Ар’я схрестила руки на грудях.
Стайняр знову глянув на оббіловану людину і, здається, згадав, що вона означає.
— Кажеш, трьох?
— Один-два-три. Мисливських. Швидких та міцних.
Ар’я допомогла йому з сідлами та вуздечками, щоб не будити інших. Вона хотіла б сподіватися, що хлопця не покарають з-за неї. Але розуміла, що кари тому не уникнути.
Вивести коней через замок виявилося найскладніше. Вона трималася у тіні зовнішнього муру, де могла; вартові на мурах мали б дивитися просто згори униз, щоб хоч щось помітити. «А якщо й помітять, то що? Я чашниця самого князя.»
Стояла холодна та вогка осіння ніч. З заходу налітали хмари, ховаючи зірки. Плакуча Башта жалібно лементувала з кожним поривом вітру. В повітрі пахло дощем. Ар’я не була певна, добре це чи погано для їхньої втечі.
Ніхто її не побачив, і вона нікого не побачила, якщо не рахувати сіро-білого кота, що пробирався верхом стіни божегаю. Кіт спинився і засичав на неї, а вона пригадала Червоний Дитинець, батька і Сиріо Фореля.
— Я б тебе упіймала, котику, якби мала час, — тихо мовила вона до кота, — але мушу йти.
Кіт знову засичав і утік.
Башта Привидів з усіх п’яти велетенських башт Гаренголу була найгірше зруйнована. Вона стояла темна і всіма покинута коло розсипаних рештків септу, куди вже триста років ходили молитися самі тільки щури. Саме там вона спинилася чекати на Гендрі та Мантулика і чекала доволі довго, як їй здалося. Коні потроху щипали зілля, що росло між битого каміння, а хмари тим часом ковтали останні зірки. Щоб чимось зайняти руки, Ар’я вийняла кинджала і нагострила його. Довгими гладкими рухами, як учив Сиріо Форель. Шурхання дещо її заспокоїло.
Ар’я почула наближення хлопців задовго до того, як їх побачила. Мантулик важко дихав, а одного разу спіткнувся у темряві, подряпав литку і вилаявся так гучно, що мав би збудити пів-Гаренголу. Гендрі рухався тихіше, але мечі, які він ніс, брязкали на кожному кроці.
— Осьде я, — стала перед ними Ар’я. — Тихіше, бо вас почують.
Хлопці обережно пробралися між розкиданих каменів. Гендрі під кобеняком мав на собі змащену кольчугу, а за спину закинув ковальського молота. Мантулик визирнув своєю червоною мармизою з-під каптура; у правій руці він ніс торбу хліба, а під лівою пахвою — великий круг сиру.
— На тих дверях стоїть вартовий, — тихо сказав Гендрі. — Я ж тобі казав, що він там буде.
— Лишайтеся тут з кіньми, — наказала Ар’я. — А я про нього подбаю. Коли покличу, хутко біжіть до мене.
Гендрі кивнув, а Мантулик сказав:
— Пугукни совою, коли захочеш, щоб ми прийшли.
— Я не сова, — відповіла Ар’я. — Я вовчиця. Я завию.
Залишивши їх позаду, вона прослизнула у тіні Башти Привидів — хутко, щоб перегнати свій страх. Їй здавалося, що поруч з нею ідуть Сиріо Форель, Йорен, Якен Ха-Гар і Джон Сніговій. Вона не мала при собі меча, якого приніс Гендрі. Поки що їй краще стане в пригоді кинджал — доброї роботи, дуже гострий. Потерна, до якої вона йшла, була найменшим виходом з Гаренголу — вузькі двері товстого дуба, набиті залізними гвіздками і врізані у кут муру під захисною баштою. Двері охороняв один вартовий, але Ар’я знала, що в башті теж повинні стояти на чатах, а мурами має ходити ще сторожа. Що б не сталося, вона мусить лишатися тихою, мов тінь. Вартовий не повинен навіть писнути.
Між тим починали падати перші рідкі краплі дощу. Одна покропила їй чоло і повільно стекла носом. Ар’я навіть не пробувала ховатися, а пішла просто до стражника, наче прислана самим князем Болтоном. Він дивився на неї цікавим оком, немовби питаючи, що тут робить малий джура о цій годині ночі. Наблизившись, Ар’я побачила, що то північанин, дуже високий та тонкий, загорнутий у подертого кожуха. Погано. Вона могла б одурити когось із фреївських вояків або Хвацького Компанійця, але люди Жахокрому служили Рузові Болтону все життя і знали його краще, ніж вона. «Якщо я скажу йому, що є Ар’єю Старк, і накажу відійти…» Ні, так не можна. То був північанин, але не з Зимосічі. Він служив Рузові Болтону.