— Не рухайтеся — я мушу промити рану.
Його дотик був обережний та лагідний, вода — тепла і заспокійлива. «Рану», подумав Тиріон і згадав раптовий спалах яскравого срібла просто під очима.
— Зараз трохи щипатиме, — попередив маестер, вмочуючи ганчірку в вино, що пахкотіло різними травами.
Він висловився надто м’яко — Тиріонове обличчя наче прорізав розпечений ніж, а в носа хтось запхав гарячу коцюбу. Пальці його вчепилися у простирадла, а подих перехопило; якимсь дивом він примудрився не заверещати. Маестер тим часом квохтав, як стара курка.
— Краще б вам, мосьпане, було лишити перев’язки на місці, поки плоть не зав’яжеться. Але рана чиста, це добре, добре, все гаразд. Коли ми знайшли вас у тому підвалі серед мертвих та вмираючих, ваші рани забруднилися. Вам зламали ребро — та ви, напевне, й самі відчуваєте. Може, хтось буздуганом ударив, а може, впали. Зараз вже важко сказати. Ще вам поцілили стрілою в те місце, де рука з’єднується з плечем. Там вже з’явилися ознаки змертвіння, і я боявся, що руку доведеться відняти. Але ми лікували її кип’яченим вином і хробаками, і тепер, схоже, рана зцілюється чисто…
— Ім’я, — видихнув Тиріон. — Ім’я.
Маестер блимнув очима.
— Ну як же, ви — Тиріон Ланістер, мосьпане. Рідний брат пані королеви. А ви хоч пам’ятаєте битву? Інколи від ран у голову…
— Ваше ім’я. — Горлянку йому дерли кігті, а язик, схоже, забув, як складати слова.
— Мене звати маестер Балабар.
— Балабар, — повторив Тиріон. — Несіть. Дзеркало.
— Мосьпане, — м’яко заперечив маестер, — от чого б я не радив… гм, нерозумно це для вас… з вашою раною…
— Несіть! — наполіг Тиріон. Рот не слухався та болів, наче хтось розбив йому губу. — І пити. Вина. Без маку.
Маестер зашарівся, підвівся і вибіг. Повернувся він з глеком світло-бурштинового вина і невеличким люстерком у візерунчастій золотій оправі. Присівши на край ліжка, він налив келиха до половини і підніс до Тиріонових напухлих вуст. Потік прохолодний струмок, хоча смаку Тиріон майже не чув.
— Ще, — мовив він, коли келих спорожнів.
Маестер Балабар налив ще. Наприкінці другого келиха Тиріон Ланістер відчув у собі досить сил, щоб подивитися на власне обличчя.
Він обернув до себе люстро, подивився… і не знав, сміятися йому, чи плакати. Довгий кривий поріз починався під лівим оком, за волосину від нього, і закінчувався справа на щелепі. Три чверті Тиріонового носа зникло, а з ним і шматок губи. Розірвану плоть зшили маестерською ниткою; стібки були й досі на місці — вони перетинали рубець зі свіжої червоної напівзціленої плоті.
— Гарнюня, — проскрипів Тиріон, рвучко відвертаючи люстро від себе.
Нарешті він усе згадав. Міст з кораблів, пан Мандон Мур, простягнута рука, меч у обличчя. «Якби я не відсахнувся, мені б знесло верхівку черепа.» Хайме завжди казав, що пан Мандон — найнебезпечніший з Королегвардії, бо своїми мертвими порожніми очима ніяк не виказує своїх намірів. «Не варто мені було їм довіряти.» Тобто він знав, звичайно, що пан Мандон та пан Борос служили його сестрі, а потім до них приєнався і пан Озмунд. Але мав дурість вважати, що для лицаря честь — все-таки не порожнє слово. «Напевне, Серсея підкупила його, щоб я не повернувся з битви. Чого б іще він таке зробив? Не пригадую, щоб я бодай чимось образив пана Мандона особисто.» Тиріон торкнувся обличчя, смикнув напухлу плоть німими незграбними пальцями. «Ще один даруночок від любої сестрички.»
Маестер стояв біля ліжка, схожий на гусака, ладного з переляку злетіти в повітря.
— Мосьпане… майже напевне лишиться рубець…
— Майже напевне?! — Тиріонове насмішкувате пирхання скінчилося кривим вишкіром болю. Рубець залишиться не майже, а напевне — щоправда, ніс найближчим часом аж ніяк не виросте. Наче мало того, що й на його колишнє обличчя не кожен міг дивитися без відрази.
— Навчіть мене… ніколи… не гратися… сокирами. — Усмішка вийшла трохи напруженою. — Де… ми? В якому… місці?
Говорити було боляче, але Тиріон надто довго пролежав мовчки.
— Де ж, як не в Маегоровому Острозі, мосьпане. У покоях над танцювальною палатою королеви. Її милість наказали тримати вас ближче до неї, щоб вони самі могли за вами наглянути.
«Хто б сумнівався.»
— Поверніть мене, — наказав Тиріон. — У моє ліжко. Власні покої.
«Де я зможу оточити себе власними людьми і мати при боці власного маестра. Якщо знайду вартого довіри.»
— Ваші покої… мосьпане, це неможливо. У ваших колишніх покоях тепер мешкає Правиця Короля.
— Я. Правиця. Короля. — Мало того, що Тиріона виснажували спроби говорити, він ще й не міг допетрати, що це таке йому кажуть.
Маестер Балабар виглядав засмученим, трохи руки не ламав.
— О ні, мосьпане, ви ж… вас було поранено, ви лежали при смерті. Ваш вельможний батько прийняв на себе обов’язки правиці. Князь Тайвин, він тепер…
— Він тут?
— З самої ночі битви. Князь Тайвин нас усіх врятував. Простолюдці кажуть, що то був привид короля Ренлі, але розумніші люди знають, що до чого. Військо очолювали ваш батько і князь Тирел, а з ними — Лицар Квітів та пан Мізинець. Вони пробилися крізь попіл і застукали узурпатора Станіса ззаду. То була велика перемога. Тепер князь Тайвин мешкає у Башті Правиці й допомагає його милості впорядкувати королівство, хвала богам.
— Хвала богам, — байдуже повторив Тиріон. Його семиклятий батько і семиклятий Мізинець, а на додачу Ренлін привид? — Я хочу…
«А чого, власне, я хочу? І кого?» Не можна ж казати цьому рожевому Балабару, щоб привів Шаю. То по кого йому послати? Кому можна довіряти? Варисові? Бронові? Панові Джаселину?
— …зброєносця, — скінчив він. — Пода. Пейна.
«Саме Под був зі мною на мості з кораблів. І врятував мені життя.»
— Хлопчика? Отого дивного хлопчика?
— Дивного хлопчика. Подріка. Пейна. Йдіть. Хай прийде він.
— Як накажете, мосьпане.
Маестер Балабар схилив голову і заспішив геть. Тиріон відчував, як з нього повільно витікають сили. Він спитав себе, скільки часу вже тут спить. «Серсея бажала б, щоб я заснув навіки. Але цього подарунка вона від мене не матиме.»
Подрік Пейн увійшов до опочивальні боязко, наче миша.
— Мосьпане?
До ліжка він підібрався дрібними кроками, немовби жахався наблизитися. «Як може хлопець, безстрашний у бою, так лякатися нещасного хворого?», спитав себе Тиріон.
— Я хотів лишитися з вами, але маестер мене вигнав.
— То вижени його сам. Слухай мене. Важко говорити. Треба сон-вино. Сон-вино, а не макове молоко. Піди до Френкена. До Френкена, не до Балабара. Дивись, як він його робить. Принеси мені.
Подрік стрівся очима з Тиріоновим поглядом і миттю відвів їх убік. «Не можу його винуватити.»
— Хочу, — вів далі Тиріон, — власну. Варту. Брона. Де Брон?
— Його висвятили в лицарі.
Навіть супитися — і те було боляче.
— Знайди. Приведи.
— Як накажете. Мосьпане. Брона.
Тиріон схопив хлопця за руку.
— Пан Мандон?
Хлопець зіщулився.
— Я н-не хотів його в-в-в…
— То він мертвий? Ти певен? Мертвий?
Подрік боязко посовав ногами.
— Потонув.
— Добре. Не кажи. Про нього. Нікому. Про мене. Нічого. Нікому.
Коли зброєносець пішов, Тиріона залишили останні сили. Він відкинувся на подушки і заплющив очі. Він сподівався, що йому знову насниться Тайша. «Цікаво, як би їй сподобалося моє нове обличчя», подумав він гірко.
Джон VIII
Коли Кворин Піврукий наказав йому зібрати хмизу для вогнища, Джон зрозумів, що кінець наближається.
«Добре буде знову зігрітися хоч ненадовго», мовив він до себе, поки рубав голе гілля на стовбурі засохлого дерева. Привид сидів на хвості й чекав, не видаючи жодного звуку, як завжди. «А чи витиме він по мені, як я помру — так само, як Бранів вовк вив, коли він впав?», спитав себе Джон. «Чи витиме Кудлай у далекій Зимосічі, Сірий Вітер, Німерія, де б вони не були?»
Місяць сходив з-за однієї гори, сонце сідало за іншою. Джон викресав іскри з кременя та кинджала; здійнялася цівочка диму. Підійшов Кворин і став дивитися, як перше полум’я миготить на покришеній корі та сухій сосновій глиці.