— Сором’язливе, як діва у шлюбну ніч, — тихо промовив велетень-розвідник, — і майже таке ж прекрасне. Інколи забуваєш, яким гарним буває полум’я.
Від такої людини, як він, Джон не чекав балачок про дів та шлюбні ночі. Скільки він знав, Кворин цілісіньке життя віддав службі Варті. Невже Піврукий теж колись кохав діву чи справляв весілля, як це роблять і шляхетні, й посполиті? Джон не став питати, а натомість узявся роздмухувати вогнище. Коли полум’я весело затріщало, він стягнув скрижанілі рукавиці, щоб зігріти руки, і втішено зітхнув. Чи буває на світі поцілунок діви, солодший за тепло вогню в морозну ніч? Тепло потекло пальцями, наче топлене масло.
Піврукий опустився на землю коло вогню та сів, схрестивши ноги. Миготливе полум’я чудернацько вигравало на твердих кутах його обличчя. З п’яти розвідників, які втекли з Вискливого Пересуву до сіро-блакитної пустки Мерзляків, лишилися тільки вони двоє.
Спершу Джон плекав надію, що Джура Долобрід надовго змусить дичаків скупчитися у вузькому проході. Але коли вони почули віддалений звук рогу, то зрозуміли всі разом, що їхнього братчика-зброєносця більше немає на світі. Пізніше вони помітили орла, що долав сутінки на великих голубих крилах, і Вуж зняв був лука з плеча, але птах полетів геть, не давши йому й тятиви нап’ясти. Міляк сплюнув і пробурмотів щось лихе про варгів та перевертнів.
Наступного дня вони бачили того орла ще двічі, а серед гір позаду чули луну мисливського рогу — щоразу трохи ближче, трохи гучніше. Коли звечоріло, Піврукий наказав Мілякові узяти Джуриного бахмута на додачу до свого і хутко рушати до Мормонта тим шляхом, яким вони приїхали. Решта збиралася відволікти на себе погоню.
— Надішліть Джона, — заперечував Міляк. — Він їздить верхи незгірш мене.
— Джон потрібен для іншої справи.
— Та він же ще хлопчисько. Хай тікає до своїх.
— Ні, — відповів Кворин, — він не хлопчисько, а присяжний брат Нічної Варти.
Коли зійшов місяць, Міляк з ними розлучився. Вуж пройшов трохи на схід разом з ним, потім повернувся, щоб заплутати сліди, і трійця продовжила шлях на південний захід.
Після того всі дні та ночі злилися у одне суцільне мариво. Розвідники спали у сідлах і спинялися рівно настільки, щоб напоїти та нагодувати бахмутиків, а тоді знову сідали й рушали в дорогу. Вони їхали крізь голі скелі й похмурі соснові ліси, заметами старого снігу й крижаними гребенями, перетинали мілкі річки без імен. Інколи Кворин чи Вуж закладали петлі, щоб заплутати сліди, але то була марна справа — за ними спостерігали. На світанку й на заході сонця вони бачили, як понад горами шугає орел, схожий на цятку в безмежному небі.
Вони саме видиралися на низький гребінь між двома вкритими сніговими шапками вершинами, коли зі свого барлогу за якихось чотири сажні від них з гарчанням виліз сутінькіт. Звір був кощавий, заморений голодом, але кобила Вужа, побачивши його, перелякалася на смерть, стала дибки і кинулася тікати. Перш ніж розвідник зміг опанувати її, конячка запнулася на крутому схилі й зламала собі ногу.
Того дня Привид наївся досхочу, а Кворин наполіг, щоб розвідники задля поживності домішали до вівсяного кулешу трохи кінської крові. На смак той куліш був такий гидкий, що Джон трохи не вдавився, але змусив-таки себе ковтнути страву. Кожен розвідник нарізав собі з десяток смужок сирого жилавого м’яса, щоб жувати в дорозі. Решту кобили залишили сутінькотам.
Про те, щоб їхати удвох на одній спині по такій місцині, навіть і мови не було. Вуж попросився був залягти у засідці й забрати з собою до пекла кілька переслідувачів, але Кворин відмовив.
— Якщо хтось у Нічній Варті може подолати Мерзляки пішки сам-один, то це ти, брате. Ти пройдеш такими горами, де будь-якого коня доведеться вести навкруги. Іди просто на Кулак, розкажи Мормонтові, що бачив Джон і як саме. Скажи воєводі, що прокидаються стародавні сили, що він мусить стати проти велетнів, варгів і дечого гіршого. Скажи йому, що дерева знову мають очі.
«Він не добереться», думав Джон, дивлячись, як Вуж зникає вдалині на гребені, вкритому снігом — наче крихітний чорний жучок, що повзе хвилястою білою скатертиною.
Після того кожна наступна ніч здавалася дедалі холоднішою та самотнішою. Привид не завжди крутився поряд, та й далеко не відходив. Утім, коли вони йшли нарізно, Джон все одно відчував вовкову присутність і радів з того — адже Піврукий був не найвеселіший товариш у дорозі. Хитаючи довгою сивою косою в лад з рухом коня, Кворин міг нічого не казати годинами, і тоді вони чули тільки тихе шкрябання підков на каменях та виття вітру, що дмухав над цими вершинами незчисленні роки. Коли Джон спав, то снів більше не бачив: ані про вовків, ані про своїх братів, ані про що. «У цих горах навіть сни довго не живуть», сказав він собі.
— Чи гострий в тебе меч, Джоне Сніговію? — спитав Кворин Піврукий через миготіння полум’я.
— В мене меч валірійського булату. Подарунок Старого Ведмедя.
— Ти пам’ятаєш слова обітниці?
— Так. — То були слова, які не скоро забуваються. Проказавши їх один раз, ніхто не міг від них відмовитися. Обітниці міняли твоє життя назавжди.
— То прокажи їх зі мною ще раз, Джоне Сніговію.
— Як забажаєте.
Їхні голоси змішалися у один під місяцем, що сходив у небі. Присягу двох братчиків слухав Привид, а мовчазними свідками стояли самі гори.
— Збирається ніч, і починається моя варта, що скінчиться з моєю смертю. Я не братиму дружини, не володітиму землею, не стану батьком дітям. Я не носитиму корони і не здобуватиму слави. Я житиму і помру на своїй варті. Я — меч у темряві. Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей. Я віддаю своє життя і честь Нічній Варті на цю ніч і всі наступні ночі світу.
Коли вони скінчили, то надовго замовкли. Єдиними звуками навколо лишилися тихий тріск багаття та віддалене зітхання вітру. Джон згинав та розгинав спечені пальці, крутив у голові сказані слова і молився, щоб боги його батька дарували йому наснаги померти смертю хоробрих, коли настане його остання година. А лишилося вже недовго. Бахмути виснажилися майже до смерті; Джон гадав, що Кворинова конячка не переживе наступного дня.
Багаття потроху вигоріло, тепло від нього розвіялося.
— Скоро вогнище згасне, — мовив Кворин, — та якщо впаде Стіна, то згаснуть усі вогні, скільки їх є.
Джон не мав що відповісти і просто кивнув.
— Ми б могли ще втекти, — зазначив розвідник. — Чи вже не могли б, не знаю напевне.
— Я не боюся померти. — Джон збрехав тільки наполовину.
— Тут, Джоне, справа не така проста, як ти гадаєш.
Джон нічого не зрозумів.
— Ви про що?
— Якщо нас доженуть, ти мусиш здатися.
— Здатися? — Джон блимнув, не вірячи своїм вухам. Дичаки не брали в полон людей, яких звали гавами чи гайворонами. Вони їх вбивали без жалю, не рахуючи хіба що…
— Але дичаки дарують життя тільки клятвопорушникам. Тим, хто кривить присягою — от як Манс Розбишака.
— І ти.
— Ні! — Джон затрусив головою. — Ніколи! Я не стану зрадником.
— Станеш. Бо я тобі наказую.
— Наказуєте?! Але…
— Наша честь важить не більше, ніж наше життя, проти безпеки та добра царини людей. Скажи мені, чи є ти присяжним братчиком Нічної Варти?
— Так, але…
— «Але» не буває, Джоне Сніговію. Ти або є братчиком Варти, або ні.
Джон випростався і сів з прямою спиною.
— Так, я є присяжним братчиком Нічної Варти.
— Тоді слухай. Якщо нас упіймають, ти перебіжиш до них, як тебе закликала та дичацька дівчина, що ти відпустив. Вони можуть захотіти, щоб ти порізав свого чорного кобеняка на шматки, присягнув їм на вірність на могилі твого батька, прокляв найгіршими словами твоїх братів та князя-воєводу. Не вагайся, чого б від тебе не вимагали. Роби все, що накажуть… але в серці пам’ятай, хто ти такий і чим живеш. Подорожуй з ними, їж з ними, бийся поруч з ними, поки мусиш. А сам дивись і чатуй на потрібну мить.