Кворина Піврукого спалили там, де він ліг мертвий, на вогнищі з глиці, гілля дерев та чагарнику. Дрова були частково зелені, тому горіли повільно і дуже диміли, надсилаючи у яскраво-синє суворе небо чорні вихори. Опісля Торохкало зібрав собі у сакви кілька обпалених кісток, а інші кинули жереб на розвідницьке майно. Ігритта виграла собі кобеняка.
— Ми повернемося Вискливим Пересувом? — спитав Джон. Він не був певний, чи зможе подолати ті верхотури знову, і чи переживе його коник-бахмутик другу таку подорож.
— Ні, — відповіла вона. — За нами вже нічого нема.
І кинула на Джона сумний погляд.
— Манс вже добряче спустився Молочною. І зараз іде просто на твою Стіну.
Бран VII
Попіл падав, наче м’який сірий сніг.
Він трусив по сухій глиці та брунатному листю до узлісся, де сосни росли рідше. За відкритими полями він бачив великі купи людського каміння, охоплені вихорами полум’я. Дмухав гарячий запашний вітер, приносив з собою пахощі крові та смаленого м’яса — такі сильні, що він аж слину пустив.
Все ж їх покликав до себе лише один запах, а всі інші попереджали, що наближатися не треба. Він принюхався до диму, що летів за вітром. Люди, багато людей, багато коней. І вогонь, вогонь, вогонь. Немає на світі запаху небезпечнішого — він гірший навіть за гострий холодний запах заліза, з якого робляться людські пазурі та тверді шкури. Дим та попіл затьмарили очі; у небі він побачив великого крилатого змія, що ревів річкою полум’я. Він вишкірив зуби, але змій зник. Поза скелями високі вогні з’їдали зорі на небі.
Вогні тріщали всю ніч; одного разу почувся гучний грім та тріск, від якого під ногами аж земля підстрибнула. Собаки гавкали та скиглили; коні іржали з жаху. Ніч роздирало виття — виття людської зграї, лемент страху, дике волання, сміх та вереск. Немає звіра, галасливішого за людину. Він нашорошив вуха і дослухався; тим часом його брат гарчав на кожен звук. Вони удвох никали під деревами, а смолистий вітер сипав з неба попелом та жаринами. З часом вогні почали згасати, а потім і геть зникли. Того ранку сонце на небі зійшло сіре та димне.
Тільки тоді вони вийшли з-під дерев і почали повільно скрадатися полями. Його брат біг поруч, зачарований запахами крові та смерті. Вони мовчки проминули барлоги, які люди збудували з дерева, зілля та грязюки. Багато з них згоріли, багато — зруйнувалися, а деякі стояли, наче нічого не трапилося. Але живої людини ніде не було ані виду, ані запаху. Гайворони вкривали тіла щільною ковдрою, проте злетіли у повітря з вереском, почувши наближення їх з братом. Дикі собаки теж сахалися геть, зачувши їх.
Під великими сірими скелями голосно помирав кінь, намагаючись підвестися на зламаній нозі й видаючи болючий вереск, коли падав. Брат закружляв навколо, а потім вирвав йому горлянку; кінь слабенько хвицьнувся і закотив очі. Коли він наблизився до туші, брат клацнув на нього зубами і поклав вуха; за це він дав йому ляпаса передньою лапою та вкусив за ногу. Вони удвох узялися битися у траві, грязюці та попелі коло мертвого коня; нарешті брат перекотився на спину і здався, підібгавши хвоста. Ще раз вкусивши за обернуте догори горло, він поїв коня і дав поїсти братові, а тоді вилизькав кров з його чорного хутра.
До того часу на нього вже наповзало темне місце — дім шепоту, де всі люди були сліпі. Він відчував на собі холодні пальці того місця. Кам’яний запах ліз йому до носа, шепотів та лоскотав. Він спробував опиратися виклику, бо не любив темряви. Він — вовк, мисливець, підкрадач і убивця. Його місце — серед братів та сестер у глухих лісах, на волі, під зоряним небом. Він сів на хвоста, задер голову і завив. «Не піду», волав він. «Я — вовк, я не піду.» Але темрява почала густішати, аж доки не вкрила очі, не заповнила носа і не заткнула вуха. Він більше не міг бачити, нюхати, чути, бігати; сірі скелі зникли, зник мертвий кінь, зник його брат. Усе стало чорним та нерухомим, чорним та холодним, чорним та мертвим, чорним…
— Бране, — тихо прошепотів голос. — Бране, повертайся. Негайно повертайся, Бране. Бране!…
Він заплющив третє око і відкрив інші два — старі, сліпі. У темному місці всі люди були сліпі. Але його хтось тримав. Бран відчував обійми, тепло чийогось тіла поруч з собою. Він чув, як Ходор тихо співає сам до себе: «Ходор-ходор-ходор».
— Бране? — покликав голос Мейри. — Ти борсався та жахливо кричав. Що ти бачив?
— Зимосіч. — Язик почувався у роті якось чудернацько, незграбно. «Отаким робом одного дня повернуся і не зможу заговорити.» — Я бачив Зимосіч. Вона горіла. Пахло кіньми, залізом, кров’ю. Там усіх убили, Мейро.
Бран відчув на обличчі її руку. Мейра відкидала назад його волосся.
— Ти весь спітнів, — мовила вона. — Хочеш пити?
— Хочу, — погодився він.
Мейра піднесла йому до рота міх, і Бран так заспішив пити, що вода потекла в нього з кутка рота. Коли він повертався зі сну, то завжди відчував млявість та спрагу. І голод теж. Він згадав коня, що вмирав, смак крові у роті, запах горілої плоті у вранішньому повітрі.
— Скільки часу?
— Три дні, — відповів Йоджен. Хлопець підійшов нечутно, а може, й не відходив нікуди. У сліпому чорному світі Бран цього не розрізняв. — Ми за тебе злякалися.
— Я був з Літом, — мовив Бран.
— Надто довго. Ти замориш себе голодом. Мейра залила тобі у горло трохи води, а ще ми мазали тобі мед на вуста, але цього мало.
— Я їв, — заперечив Бран. — Ми загнали лося і мусили відганяти деревного кота, який спробував вкрасти наше м’ясо.
Кіт був брунатний, наполовину менший за лютововка, проте дуже завзятий. Бран згадав його мукусовий запах, сердите гарчання з дубової гілки.
— То їв вовк, — мовив Йоджен. — А ти не їв. Обережно, Бране. Не забувай, хто ти є.
Хто він є, Бран пам’ятав чи не надто добре: Бран-малий хлопчина, Бран-каліка. Краще вже Бран-вовкулака. Хіба дивно, що він хоче бачити сни про Літо, вовчі сни? Тут, у вогкій холодній темряві могили нарешті розплющилося його третє око. Він міг сягнути по Літо, коли хотів, а одного разу навіть торкнувся Привида і заговорив до Джона. Хоча це йому, напевне, наснилося. Бран не розумів, чому Йоджен завжди намагається витягти його назад зі сну. Допомагаючи собі руками, він спромігся сісти.
— Я повинен розповісти Оші про те, що бачив. Вона тут? Куди вона пішла?
Дичацька жінка дала відповідь сама.
— Та нікуди я не пішла, мосьпане. Набридло вже блукати навмання у темряві.
Бран почув човгання ніг на камені, повернув голову на звук, але нічого не побачив. Він гадав, що унюхає її, але не був певний. Усі вони зараз смерділи однаково, а такого нюху, як в Літа, Бран не мав.
— Минулої ночі насцяла на ногу якомусь королеві, — казала далі Оша. — А може, то було вранці, хто скаже? Я спала, тепер не сплю.
Вони усі багато спали, не самий тільки Бран. Більше робити було нічого. Спати, їсти, знову спати, іноді трохи побалакати… але не надто довго і тільки пошепки, заради безпеки. Оша бажала б, щоб ніхто з них взагалі не розмовляв, але примусити Рікона замовкнути, а Ходора — припинити нескінченно бурмотати до самого себе «Ходор-ходор-ходор», було неможливо.
— Ошо, — мовив Бран, — я бачив, як горить Зимосіч.
Зліва від себе він почув тихий Ріконів подих.
— Це сон, — буркнула Оша.
— Це вовчий сон, — заперечив Бран. — Я чув і носом теж. Ні з чим не сплутаєш, як пахне вогонь і кров.
— Чия кров?
— Людська, кінська, собача. Будь-чия. Нам треба піти подивитися.
— Шкура в мене вже досить пошарпана, та іншої я не маю, — відповіла Оша. — А якщо ота каракатиця в короні мене впіймає, то спустить її зі спини канчуками.
Мейра знайшла Бранову руку в темряві та бадьорливо стиснула йому пальці.
— Давай я піду, якщо ти боїшся.
Бран почув, як пальці шурхотять шкірою, потім — як викресують вогонь з кременя та кресала. Потім ще раз. Нарешті іскра зачепилася, Оша обережно роздмухала її у довгий блідий вогник, що витягся вгору, наче струнка дівчина стала навшпиньки. Ошине обличчя плавало у повітрі над вогником; вона торкнулася його голівкою смолоскипа, і Бран аж зіщулився, коли смола почала палати, наповнюючи світ жовтогарячим блиском. Від світла прокинувся Рікон, сів і став позіхати.