— Саме так, а до того ж останній у роду. Малий дав би за себе добрячий викуп, але що значить золото для того слинявого скаженого собаки Клегана? Якби хто стяв Клеганові голову з плеч, то, богами клянуся, зробив би усій державі коштовний подарунок.
Кетлін знала зловісну славу пана Грегора, і все ж…
— Облишмо про голови, дядечку. Серсея виставила Недову голову на шпичці над муром Червоного Дитинця і лишила на поталу гайворонню та мушві.
Вона ще й зараз не вірила, що чоловіка справді немає. Бували ночі, коли вона прокидалася у темряві й прагнула, ще напівсонна, розшукати його коло себе.
— Клеган — лише посіпака князя Тайвина.
Саме Тайвин Ланістер — князь Кастерлі-на-Скелі, Оборонець Заходу, батько королеви Серсеї, пана Хайме Крулеріза і Тиріона Біса, дід Джофрі Баратеона, щойно вінчаного на царство короля-хлопчака — складав головну небезпеку. Так вважала Кетлін Старк.
— Так-то воно так, — погодився пан Брінден. — А Тайвина Ланістера не так легко обвести круг пальця. Він сидить собі безпечно за стінами Гаренголу, годує своє військо нашим врожаєм і палить те, що не може поцупити. Пан Грегор — не єдиний собака, якого він випустив на волю. Ще полями гасає такий собі лицар Аморі Лорх і якийсь сердюк з Кохору, що полюбляє калічити людей замість вбивати їх. Я бачив, що після них лишається від краю. Цілі села випалюють до землі, жінок гвалтують та нівечать, замордованих дітей лишають непохованими на поталу вовкам і диким собакам… навіть мерця, і того б від них знудило.
— Почувши таке, Едмур шаленітиме.
— Саме цього князь Тайвин і бажає. Той жах, який він наганяє, має свою мету, Китичко. Ланістер зваблює нас на битву.
— Робб може піддатися тій звабі, — мовила Кетлін занепокоєно. — Сидячи тут, він никає між стін неспокійно, мов кіт, а Едмур з Великоджоном та інші його тільки заохочують.
Її син одержав лише дві великі перемоги: вщент розколотив Хайме Ланістера у Шепітній Пущі та знищив у Трьохтабірному Бойовищі залишене без очільника військо під стінами Водоплину. Але деякі його значкові пани казали про нього так, наче він був відродженим Аегоном Завойовником.
Брінден Чорноструг звів догори кущаву сиву брову.
— То й дурні. Перше правило війни для мене, Кет — ніколи не давати ворогові те, що він хоче. Князь Тайвин хоче битися на тому полі, яке він сам собі обере. Він хоче, аби ми рушили на Гаренгол.
— Гаренгол…
Кожна дитина краю навколо Тризубу знала оповідки про Гаренгол — велетенську твердиню, зведену королем Гареном Чорним при водах Божого Ока триста років тому, коли Семицарство ще було сімома окремими королівствами, і в річковому краю правили залізняки з островів. Зі своєї надмірної пихи Гарен забажав мати найбільші палати і найвищі башти на усьому Вестеросі. Сорок років пішло на виконання його примхи, сорок років на березі озера росла вшир та вгору величезна тінь, а тим часом Гарен військовою силою вибивав з сусідніх королівств камінь, дерево, золото і робітників. Тисячі бранців померли у каменярнях, прикуті до кайл та волочнів, або ж на будівництві п’яти неймовірно велетенських башт. Люди замерзали на смерть взимку, потерпали від спеки влітку. Заради крокв та бантин вирубувалися трьохтисячолітні оберіг-дерева. Гарен пустив і річковий край, і Залізні острови з торбою, аби втілити в життя і оздобити свою мрію. Та ось нарешті Гаренгол стояв закінчений, нарешті король Гарен в’їхав у своє нове помешкання… і того самого дня на майбутній Король-Берег висадився Аегон Завойовник.
Кетлін пам’ятала, як Стара Мамка оповідала про це її власним дітям в Зимосічі.
— І скоро король Гарен дізнався, що товсті мури та високі башти — ніщо супроти драконів.
Так завжди закінчувалася казка.
— Бо дракони вміють літати.
Гарен разом з усією чаддю та нащадками загинув у пожежі, що охопила його страхолюдну твердиню, і з тієї пори будь-який дім, що володів Гаренголом, не мав щасливої долі. Хай то був могутній замок, але темний, злий і наврочений.
— Моторошно мені думати, що Робб поведе людей на битву в тіні тієї страшної твердині, — зізналася Кетлін. — Але ж треба-таки щось робити, дядечку.
— І то скоро, — погодився дядько. — Я ж тобі, дитино, ще найгіршого не сказав. Розвідники, що їх я вислав на захід, повернулися зі звісткою, що в Кастерлі-на-Скелі збирають нове військо.
Нове ланістерівське військо. Її аж занудило.
— Треба негайно повідомити Роббові. Хто стане на чолі?
— Кажуть, що пан Стафорд Ланістер. — Дядько відвернувся і кинув оком на річку, а за плечима в нього вітерець розвівав черлено-лазурову кирею.
— Ще один небіж? — Ланістери з Кастерлі-на-Скелі відзначалися численністю та плодючістю понад усі великі доми.
— Брат у перших, — відповів пан Брінден. — Брат покійної дружини князя Тайвина, а тому родич з обох боків. Він вже старий і тупуватий, але син його, пан Давен, досить грізний воїн.
— Тоді сподіваймося, що військо у поле виведе батько, а не син.
— До того, як вони з’являться на полі, ще мине дещиця часу. Там самі сердюки, охочекомонні та зелені ланіспортські шмаркачі. Панові Стафорду доведеться їх озброїти й вивчити, перш ніж пхатися у бій… і прошу зазначити, князь Тайвин — то не Крулеріз. Він не кидатиметься на ворога стрімголов і навмання, а почекає, поки пан Стафорд виступить, і вже тоді сам висуне носа з-за стін Гаренголу.
— Якщо тільки… — завагалася Кетлін.
— Так-так? — заохотив пан Брінден.
— Якщо тільки він не муситиме вийти з Гаренголу назустріч іншій загрозі.
Дядько подивився на неї та замислився.
— Князеві Ренлі.
— Королю Ренлі.
Прохач про допомогу мусить величати господаря у його домі так, як той сам вимагає.
— Нехай. — Пан Брінден посміхнувся лукаво і зловісно. — Але він, певна річ, чогось від нас захоче.
— Того, чого завжди хочуть королі, — відповіла Кетлін. — Присяги на вірність.
Тиріон II
Янос Слинт, син різника, так гикав, коли сміявся, наче одночасно рубав м’ясо на колоді.
— Ще вина? — запитав його Тиріон.
— Не маю заперечень, — відповів князь Янос, простягаючи келиха. Статурою він нагадував винне барило, і місткість мав відповідну. — Навіть не подумаю заперечувати. Чудове червоне. Вертоградське?
— Дорнійське. — Тиріон майнув рукою, чашник налив ще. Не рахуючи челяді, вони з паном Яносом сиділи в малій трапезній самі, за невеличким столом, вихопленим з темряви запаленими свічками. — Пощастило. Дорнійські вина нечасто бувають такі багаті на смак.
— Багаті, — повторив жабопикий здоровань і добряче хильнув з келиха. Янос Слинт не мав звички сьорбати потрошку, і Тиріон швидко помітив його схильність. — Так, саме багаті. Дуже точне слово. Мені воно до смаку. Пробачте моє зухвальство, ваша вельможносте, але смію твердити, що ви маєте неабиякий хист до слів. І таку байку сміховинну розказали. Надзвичайно мене потішили.
— Щасливий вам догодити… але ж на відміну від вас, я не ношу вельможного титулу. Вам досить називати мене просто Тиріоном, пане Яносе.
— Як забажаєте. — Слинт хильнув ще, закапотівши вином на груди чорного єдвабового жупана. Зверху нього він мав коротку парчову накидку, застібнуту крихітним списом з вістрям, вкритим темно-червоною поливою. А ще він був добряче, по-справжньому п’яний.
Тиріон прикрив рота рукою та чемно відригнув. На відміну від князя Яноса, вином він не зловживав, проте вечерею напхався по самі вінця. Перше, що Тиріон зробив, оселившись у Башті Правиці — спитав кращого кухаря у місті й винайняв його собі на службу. Цього вечора вони з Слинтом частувалися юшкою з бичачих хвостів, літньою городиною, посипаною горіхами і солодким червоним кропом, заправленою виноградом та покришеним сиром, гарячим крабовим пирогом, гостро присмаченими кабачками, куріпками у маслі. До кожної страви подавали окреме вино. Князь Янос визнав, що ніколи і наполовину так добре не їв.
— Певно, їстимете ще й краще, як влаштуєтеся у Гаренголі, — мовив Тиріон.
— Поза сумнівом. Може, зваблю собі на службу вашого кухаря, як гадаєте?