— Війни розпочиналися і з менших приводів, — відповів Тиріон, і вони обидва довго та смаковито посміялися. — А ви сміливець, що берете собі у маєтність Гаренгол. Така похмура твердиня, величезна… дуже дорога в утриманні. Дехто навіть каже — наврочена.
— Чого б це мені лякатися купи каміння? — Слинт аж пирхнув від самої думки. — Сміливець, кажете. А не будеш сміливим, то хіба чогось досягнеш? Ось я, приміром, досяг. Так, Гаренгол! А чом би й ні? Ви ж маєте знати. Ви теж сміливець, я це відчуваю. Коротун, проте сміливець.
— Дякую за добрість. Ще вина?
— Ні. Справді, досить… а, побийте мене боги, нехай. Чому ні? Сміливці п’ють стільки, скільки лізе!
— Саме так. — Тиріон наповнив келиха князя Слинта по самі вінця. — Я тут переглядав список людей, що їх ви запропонували на посаду тисяцького міської варти.
— О, то добрі вояки. Гарні хлопці. Будь-хто з шести впорається з посадою. Але я б радив Аллара Дима. То моя права рука. Чудовий, просто чудовий вояк. Вірний, вірнішого не буває. Поставте його, не пошкодуєте. Якщо король не заперечуватиме.
— Ясна річ. — Тиріон зробив ковток вина. — Але я міркував про пана Джаселина Бережняка. Він три роки служить сотником на Грязючній Брамі, хоробро бився під час повстання Балона Грейджоя. Король Роберт висвятив його в лицарі просто на Пайку. Але його імені чомусь немає у вашому списку.
Князь Янос Слинт хильнув з келиха і побовтав вино у роті, перш ніж ковтнути.
— Кажете, Бережняк. Ну, теє… він хоробрий, певна річ, але ж… надто прямий та суворий, як на мене. Люди такого штибу мені не до смаку, ні. Та й хлопці його не надто люблять. Ще й каліка — втратив долоню при Пайку, за те його і висвятили. Як на мене, поганенький зиск — віддати живу руку за величання «паном лицарем».
Він зареготав.
— Пан Джаселин надто багато думає про себе і свою честь, ось що я вам скажу. Краще лишіть його там, де він є, вельможний… Тиріоне. Хто вам потрібен, так це Аллар Дим.
— Мені казали, Дима не надто люблять на вулицях.
— Зате його бояться. Воно й на краще.
— Що це мені таке про нього переказували? Наче була якась халепа в бурдеї?
— А, те. То не його вина, ваша… Тиріоне. Він же не хотів убивати ту жінку, вона сама винна. Її попередили, аби стояла осторонь і не заважала виконувати наказ.
— І все ж… коли маєш справу з матір’ю та дитиною, слід чекати, що вона кинеться рятувати своє маля. — Тиріон посміхнувся. — А ви скуштуйте сиру, він розкішно смакує до вина. То скажіть мені, чому ж ви обрали саме Дима для такої невеселої роботи?
— Добрий очільник мусить знати своїх людей, Тиріоне. Одні годяться для однієї роботи, інші — для іншої. Аби заміритися на дитину, яка смокче мамчину цицьку, потрібен чоловік певного штибу. Тут впорається не кожен. Навіть якщо йдеться про якусь шльондру та її вилупка.
— Напевне, ви маєте рацію, — мовив Тиріон, якому в вухах гриміли слова «якась шльондра», а в голові сиділа згадка про Шаю, про Тайшу і про всіх жінок, вшанованих його грошима та його сім’ям за багато років.
Слинт вів собі далі, ні про що не здогадуючись.
— От Дим — він саме такий. Простий чолов’яга для непростої роботи. Робить, що йому кажуть, а потім — ані пари з вуст.
Він врізав собі шмат сиру.
— Чудовий сир. Гостренький. Як на мій смак, немає нічого кращого за добрий гострий ніж та добрий гострий сир.
Тиріон здвигнув плечима.
— Смакуйте, поки можете. Річковий край палає, у Вирії сидить король Ренлі. Скоро й гарного сиру в місті не знайдемо. То хто ж послав вас по хвойдину байстрючку?
Князь Янос кинув на Тиріона сторожкий погляд, а тоді зареготав і тицьнув на нього шматком сиру в руці.
— А ви хитрун, Тиріоне! Думали мене круг пальця обвести? Е ні, трохи вина і сиру не досить, аби Янос Слинт вибовкав більше, ніж мусить. Тут мені є чим пишатися. Ніколи не питаю зайвого, а потім ніколи не патякаю зайвого — ось такий вже я.
— Так само, як і Дим.
— Точно так само. Поставте його своїм тисяцьким, коли я поїду до Гаренголу — не пошкодуєте.
Тиріон відламав шматочок сиру. Той справді був гострий, з винними жилками, виняткового смаку та якості.
— Кого б не затвердив король на посаді, його чекає нелегка доля. Ваш обладунок — то тяжка ноша, скажу я вам. Князь Мормонт має ту ж саму халепу.
На обличчі князя Слинта з’явився подив.
— На їхньому столі начебто ж княгиня сидить. Ота Мормонтиха, яка бере собі ведмедів за коханців. Хіба ні?
— Я казав про її брата — Джеора Мормонта, князя-воєводу Нічної Варти. Якось я гостював у нього на Стіні. Він розповів мені, яку має тяжку турботу — знайти доброго вояка собі у наступники. На Стіну в наші дні їде небагато добрих вояків. — Тиріон вишкірився. — Гадаю, він спав би краще, якби мав у Варті такого, як ви. Або ж відважного Аллара Дима.
Князь Янос аж заревів з реготу.
— Оце вже навряд!
— Людина собі гадає, — зазначив Тиріон, — але доля на всяке звертає. Взяти хоча б Едарда Старка, пане мій добрий. Хіба він колись думав, що скінчить життя на сходах Септу Баелора?
— Та, вважайте, ніхто не думав, — погодився князь Янос, гигикнувши.
Тиріон теж дозволив собі смішок.
— Шкода, що мене там не було. Кажуть, навіть Вариса застигли зненацька.
Князь Янос зареготав так страшно, що аж черево затрусилося.
— Навіть Павука! — вигукнув він. — А ще кажуть, він усе знає! Бачте — виходить, не все!
— Як же так сталося? — Тиріон уперше підпустив у голос трохи холодку. — Він начебто переконав сестру пробачити Старка за умови, що той вдягне чорне.
— Га? — перепитав Янос Слинт, непевно кліпнувши очима на Тиріона.
— Мою сестру Серсею, — повторив Тиріон дещо суворіше, аби йолоп не плутався, про кого йдеться. — Королеву-намісницю.
— А, так. — Слинт знову хильнув вина. — Щодо того, то… король наказав, мосьпане. Сам король, не аби хто.
— Королю тринадцять років, — нагадав йому Тиріон.
— То й що? Однак він король. — Слинт насупив чоло, підборіддя в нього затремтіло. — Повелитель Семицарства, усіх семи його королівств.
— Одного чи двох, принаймні, — погодився Тиріон з кислою посмішкою. — А чи можу я глянути на вашого списа?
— Списа? — Князь Янос блимнув, не тямлячи, про що мова.
Тиріон вказав рукою.
— На ту застібку, що в вас на накидці.
Князь Янос завагався, але відчепив прикрасу і віддав її Тиріонові.
— Наші золотої справи майстри у Ланіспорті роблять кращі, — зазначив той. — Оця червона полива — то, насмілюся сказати, трохи занадто. А скажіть-но мені, добрий пане, чи ви тоді самі увігнали списа комусь у спину, а чи тільки віддали наказ?
— Я віддав наказ, і віддав би його знову. Князь Старк був зрадник престолу. — Лиса пляма посеред Слинтової голови зачервонілася, мов буряк, а накидка ковзнула з плечей на підлогу. — Він намагався мене підкупити.
— Не уявляючи, що ви вже давно запродалися іншому.
Слинт брязнув келихом по столі.
— Ви що, вина перепили?! Якщо ви гадаєте, що я тут сидітиму і слухатиму образи моєї честі…
— Якої ще вашої честі? Звідки б це вона раптом узялася? Щоправда, мушу визнати, ваша оборудка була вигідніша, ніж в пана Джаселина. Княжий титул і замок за спис у спину. І навіть самому тримати списа не довелося.
Тиріон жбурнув золоту застібку назад Слинтові. Вона відскочила в нього від грудей і заторохтіла на підлозі, бо той саме підвівся з місця.
— Щось мені вже не до смаку наша розмова, пане… Бісе. Я є князем Гаренголу і радником у королівській малій раді! Хто ви такий, щоб кидати мені докори в обличчя?!
Тиріон звісив голову набік.
— Гадаю, ви добре знаєте, хто я такий. Скільки ви, приміром, маєте синів?
— Яке тобі діло до моїх синів, курдупелю?
— Курдупелю?! — Гнів Тиріона спалахнув, як вогонь. — Ви мали б зупинитися на Бісові. Я — Тиріон з дому Ланістер! Одного дня, якщо в вас у макітрі збереглося глузду більше, ніж боги дали слимакові, ви впадете на коліна і дякуватимете, що мали справу зі мною, а не з моїм ясновельможним батечком. Питаю ще раз: скільки ви маєте синів?
Тиріон помітив, що в очах Яноса Слинта раптом з’явився страх.